Лихошерстов - Про Заборону лжевчителя Шевченка

“Так говорит Господь! Я на этом месте делаю проверку Свою, виноградника Своего. Так говорит Дух Святой: Готовься на скорби, готовься на лишения, которые будут со стороны правительства этой страны (США). Ибо не будет, как ныне. Сегодня праздно стоишь, а завтра пойдешь в унижение великое. И ты (обращение к А.Шевченко) пойдешь в унижение, не будет так, как сегодня говоришь, потому что это пустые слова, не имеющие никакой роли предо Мной! Я, Господь, дам силy верным, – говорит Дух Святой. Готовься на лишения, готовься на страдания! Разве так Mеня нужно славить?! Разве ты не знаешь, как Меня нужно славить?! Где свобoда Духу Моему? Почему человеческий почет?”               

 

 

Видатний російський етнограф Микола Гумільов, якого аж аніяк не можна запідозрити у симпатіях до України, у своїй книзі “Від Русі до Росії” із завзяттям розповідає про те, як за часів Богдана Хмельницького у битві при Корсуні “у поляків була добра німецька артилерія – гармати могли з легкістю зупинити натиск козацької кінноти. І ось, щоб “нейтралізувати” артилерію, Хмельницький послав одного зі своїх вірних козаків здатися у полон полякам і дати свідчення, ніби напад козаків готується з правого флангу. Козак здався і помер під тортурами, повторюючи неправдиву версію і знаючи правду про план Хмельницького. Козача кіннота вдарила по лівому флангу польського війська, і, поки обмануті поляки розгортали гармати, перемога була здобута. Уявіть собі, яким було загострення пристрастей, якщо цей герой-козак не тільки пожертвував життям, а й у жорстоких муках протягом декількох годин зберігав силу волі, вважаючи за краще купити перемогу соратників ціною власних страждань” [3]. Але, на превеликий жаль, Українська держава тоді не відбулася… Не відбулася тому, що ми не могли, або не хотіли, захищати себе духовно та ідеологічно.

Я глибоко впевнений, що вже нікого не здивую заявою про те, що над Україною розгорнутий інформаційний купол кремлівської пропаганди та брехні. Важливою складовою функцією цього купола є ідеологічна атака на християн України з метою поширення інформації, яка дискредитує нашу державу та віровчення основних церковних конфесій. Ці нові способи ведення війни активно використовують дипломатію, новини, проведення різноманітних пастирських самітів та семінарів, пряме фінансування церковних лідерів російським капіталом, рекламу, економічний тиск, тощо. Сьогодні у нас духовна битва не тільки за повноту автокефалії Української Православної Церкви. Новим елементом цієї гібридної війни є те, що широкими коридорами Євангельської віри вільно гуляє дух гібридно-імперської теології Кремля, яка створена на щедрі пожертвування російських спонсорів. Цей дух, який активно заполонив собою екрани Youtube, світові мережі Facebook, Vkontakte, Ok.ru та інші, розповідає  українцям, що до своєї землі вони мають ставитися “байдуже”, що наші воїни-захисники повинні кидати зброю і ставати дезертирами, що весь український народ повинен іти у полон до нового деспота-фараона Путіноходоносора начебто через те, що Сам Бог “передає” нас у рабство цьому монстру [4]. Подібні вчення фаталізму і пацифізму, теологія поневолення та рабства, сектантські концепції повного відокремлення Церкви від держави та інші єресі потребують досконалого теологічного аналізу та негайного втручання протестантських єпископів України.  

Я хотів би пояснити свою позицію щодо головного проповідника тих ідей пастора Олександра Шевченка з Сакраменто: я ніколи не знав цієї людини і не маю до неї ніяких особистих претензій. Я шкодую, що цей служитель пішов за дияволом у своїй теологічній необізнаності і, так само як пророк Бранхам, став проповідувати єретичні вчення, несумісні ні з реформаторською екзегезою Слова Божого, ні зі здоровим глуздом. Але як вчитель Церкви Християн Віри Євангельської я мушу робити свою роботу. Мені боляче спостерігати за тим, як люті вовки увірвались до Божого стада і розривають на шматки Святе Тіло Євангельської Церкви. Те, що виливається останнім часом на вірянин Євангельських конфесій, не має нічого спільного з реформаторською істиною, і єресі Іванніка-Масона-Косована-Сандея-Мунтяна-Шевченка є яскравим тому підтвердженням. Спільна риса, яка поєднує усіх цих горе-богословів, в тому, що ніхто з них не має базової теологічної освіти (хоча б рівня бакалавра теології). Мабуть, ви будете здивовані, але найбільш освідченим серед тих людей є Сандей Аделаджа, який вивчав журналістику в Білорусії. Але ж журналіст – це не професійний богослов! Тож візьмемо до уваги той факт, що ці люди так сильно “люблять” Бога, що пізнавати Його професійно у них просто немає часу.

Методологічно було б неправильно звести всю купу проблем популярного богослів’я тільки до одного О.Шевченка. Не теологію “хреста та жертви,” а теологію “супермаркету та споживання” пропонує нам сьогодні ще один представник цього руху Ігор Косован: людині варто тільки забажати отримати щось від Бога (хоч би і другу жінку, як цей “вчитель” і зробив, полишивши свою першу дружину з трьома дітьми) і “небесний amazon.com” доставить вашу мрію просто до вашого порогу.  Де взяти віру на ті чудеса, І.Косован вам розповість, якщо ви станете фінансовим партнером його служіння. Але ж сотням тисяч християн-мучеників, яких забивають до смерті палками в Індії чи побивають каменями у деяких арабських країнах, щось небагато з того “косованівського” супермаркету дісталося. Мабуть, віри такої, як у Косована, не мали. “Пригадайте те слово, яке Я вам сказав: Раб не більший за пана свого. Як Мене переслідували, то й вас переслідувати будуть…”, – звертається до нас Христос у Євангелії від Івана 15:20. “Христа переслідували, щоб нас не переслідували” [5], – авторитетно поправляє Спасителя І.Косован. 

Виявляється, що час теологів-аматорів у коротеньких штанцях початку дев’яностих спокійнісінько  перетік собі у нову епоху нового тотального Вавілонського поневолення Протестантської Церкви простонародно-містечковим та гібридно-імперським богослов’ям. Тому, перш за все, я хотів би звернутися до православних, католиків та представників інших конфесій і попросити пробачення за богословське викривлення реформаторських ідей людиною, яку ніхто не уповноважував говорити від імені усіх протестантів: за неї це вже давно зробили Засновники Реформації у своїх теологічних творах та соборних рішеннях. Я чотирнадцять років навчався в духовній семінарії, здобув дві магістерські ступені, вісім років писав докторську дисертацію під керівництвом двох професорів. Але скажу без перебільшення, що у богословському світі я найменший. І мені як протестанту не подобається те, що людина без будь-якої богословської чи світської освіти дозволяє собі критикувати Патріархів Української Церкви, таких як Любомир Гузар, за їх патріотичні висловлювання щодо України. Але ж які “теологічні досягнення”, окрім поширення анабаптистської єресі у своїх напівдитячих книжках, може пред’явити нам та людина?

У 2015 році А.Шевченко опублікував свою книжку “Церква і Громадянське Суспільство”, в якій він повчає Протестантську Церкву, як їй “формувати та розвивати відносини з державою” [6]. Але, як зазначаю я у своїй недавній статті, ще 500 років тому швейцарський реформатор Жан Кальвін визначив такі намагання "пустим заняттям" через а) складність самої теми; б) існування незрівнянних обставин [7]. Більше того, я хотів би нагадати усім християнам євангельської віри, що теологічні переконання Шевченка сповідують сьогодні менше ніж 1 % від усіх протестантів світу (3 млн проти 950 млн). Це стало можливим завдяки тому, що саме “професорське богослов’я” протестантів протягом останніх 500 років було головним оплотом захисту спадщини Магістерської Реформації, ставши на заваді поширенню анабаптистсько-менонітських єретичних концепцій. Протестанти Заходу не підтримали нездорову та антибіблійну “екзегетику заперечень” стосовно держави та її інституцій.

До того ж, коли ми, протестанти, критикуємо православних за їх розуміння “Orthodox Homeostasis” [8] (вчення про незмінність православних доктрин), то який приклад подаємо ми своїм байдужим відношенням до теології Реформації та обожненням тих, кого б Засновники-Реформатори відлучили б від Церкви? У такій ситуації вже складно визначитись, хто є справжнім протестантом нашого часу – православні та католики, які знають і сміливо сповідують своє власне вчення, попри конформізм цієї епохи, чи ми, християни віри Євангельської, які не знають справжнього реформаторського вчення та дозволяють різноманітним проповідникам змінювати наші доктрини майже не щодня. Релятивізм цього право-харизматичного тлумачення реальності досягає такої “гнучкості”, що Максим Максимов невдовзі після анексії Криму півтори години розказував нам, що він просто не знає чий Крим! [9]. Мабуть, у Казахстані просто не вивчають географію.

Дітріх Бонхоффер у своєму листі до американських теологів писав: "Я не маю права брати участь у відновленні християнського життя в Німеччині після війни, якщо я не розділю випробування цього часу зі своїм народом" (“I will have no right to participate in the reconstruction of Christian life in Germany after the war if I do not share the trials of this time with my people”) [10]. Я намагаюсь зрозуміти християн України: які такі випробування переніс з українським народом любитель Третього Риму Москви О.Шевченко, повчаючи нас із закордону останні п'ять років коритися агресору і миритися з окупацією? Чи не саме життя вчить нас, що коли чоловік кидає свою дружину і йде до своєї нової коханки, він вже не може повчати свою колишню сім‘ю, бо вже більше не є для них моральним авторитетом. У випадку з Олександром Шевченко ми маємо дивну ситуацію, коли, покинувши Україну у найтяжчий час російської агресії і впавши в обійми до “багатої московської коханки”, цей проповідник із Сакраменто, не маючи жодного морального чи богословського авторитету, не перестає повчати Україну, як їй ходити перед Богом, як їй думати, яку теологію їй сповідувати і до якого царя їй іти в полон. Сьогодні він знову збирається до нас у чергове “імперське” турне. Для того, щоб виправдати свої теологічні інсинуації, О.Шевченко назвав себе пророком Єремією, який покликаний повести за собою українців у нове московське рабство [11]. І тут вже не до сміху: О.Шевченко як Єремія буде дотепним жартом десь на вечорі гумору 95-го Кварталу, але в реальному світі ця теологічна нісенітниця не має жодного підґрунтя. Навіть якщо вся релігійна громада “Дом Хлеба” у повному складі проголосує за таку інтерпретацію свого новоявленого “пророка”, їм треба бути якось пояснити собі та іншим християнам-протестантам, чому помазання О.Шевченка більше за помазання Отців Церкви чи Засновників Реформації, проти яких він нахабно виступає у своїх єретичних проповідях та напівдитячих книжках. Сама постанова такого питання буде свідченням того, що одурманені свідки О.Шевченка знаходяться у великій духовній проблемі.

Я хотів би також відповісти тим, хто вважає, що я ніби засуджую Олександра Шевченко. Я дякую Богові, що Він не дав мені тої влади, бо я б “насудив” по плоті. Але ж засудження людини і критика її спотвореної теології – то дві різні речі. Я сам п’ять разів переписував свою докторську дисертацію обсягом 400 сторінок англійською мовою, оскільки професори моєї семінарії мали справедливі притензії до моєї роботи. І оскільки моє навчання було платним, то виявляється, що я ще й платив чималі гроші за ту критику. Це є нормальними робочими моментами. І бабусям з Сакраменто не треба так переживати за те, що хтось критикує їх ходячий “взірець мудрості і благочестя”! Уявіть собі, коли б я сказав своїм професорам те, що багаторазово повторював нам з екрана О.Шевченко: “Ви не пишіть мені ваших критичних листів, бо я їх просто не читаю!” Ви бачите яка гординя? Вчитися ніде не вчився, дослухатися ні до кого не хоче, ще й погрожує тим, хто не сприймає його “вчення”, такими ж карами, які Бог навів на людей, які противились Його пророкам. У свій час Іваннік, Косован, Сандей, Масон та Мунтян також ставили своє “помазання” вище загальноцерковного розуміння та суду, але де вони зараз?

Якби сьогодні апостол Павло прийшов до нас, протестантів, і побачив, що коється у нашому протестантському русі, то він напевно повторив би свої іронічні слова “Бо ви терпите радо безумних, самі мудрими бувши” (2 Кор. 11:19). Тобто, “Ви такі розумні, що безумних над собою поставили”. І коли релігійна громада “Дом Хлеба” залізла разом зі своїм лідером у болото єресей по самі вуха, то хтось розумний має кричати, має сказати правду про те, що О.Шевченко – лжевчитель, а вони обмануті люди. Чи сподобається вам, коли я прийду до вашого дому, чи у вашу громаду і почну встановлювати свої нові правила або переписувати ваші устави та традиції? Очевидно, що ні! Коли більше ніж 20 років тому Євангельска Церква довірила Олександру Шевченку проповідь Євангелії у медіа-просторі, права змінювати чи корегувати базові істини теології Реформації йому ніхто не давав. Тільки Христос, який має неперевершений авторитет і всю владу, міг сказати: “Написано… а Я вам кажу” (Мтф.5:22). І коли О.Шевченко не втрачає жодної нагоди покритикувати Жана Кальвіна, Ульріха Цвінглі, Мартіна Лютера та інших реформаторів, він, мабуть забув, що змінювати те, що було прийняте на соборах, можуть тільки собори, а не окремі люди з примітивною біблійною освітою. Але навіть якщо б ми зібрали всесвітній протестантський собор, чи мав би він таку ж силу, як і собор Реформаторів у Аугсбургу 1530 року? Я особисто вважаю, що ні. Переважна більшість протестантів світу все одно пішли б за Реформаторами, а не за вивернутим ученням “пацифістів” та “обособленців”.

Так, ми, християни, вільні люди! Але як справедливо навчав найвидатніший теолог ХХ сторіччя Карл Рахнер: “ця вільна людина завжди має “догматичне” існування, тому що як дух він не може заперечувати певні істини (навіть історичного порядку), не руйнуючи себе” (“Yet this free man always has a “dogmatic” existence, because as a spirit he cannot deny certain truths (even of the historical order) without destroying himself” [12]. Хто ж буде відповідати перед Богом за те, що лжевчитель з Сакраменто О.Шевченко продовжує руйнувати не тільки теологію Реформації, а й конкретні людські душі? Я глибоко впевнений, що якби сьогодні Реформатори навідались до Каліфорнії, то, пред тим як відлучити О.Шевченко з його громадою від Протестантської Церкви за анабаптистську єресь, вони спочатку познімали б зі служіння багато каліфорнійських єпископів (суперінтендантів) за їх сліпоту та мовчання. Кожна людина, яка виходить за кафедру, повинна зрозуміти повноту відповідальності перед Церквою за те, що вона вчить. У нас має бути мудрість визнати очевидні речі:

1. Протестантська ортодоксія – це не шведській стіл, де кожен вибирає собі те, що йому до вподоби. І переважна більшість протестантів у всьому світі об’єднана сьогодні не навколо анабаптистсько-менонітських концепцій О.Шевченка, а навколо ідей та соборних рішень Магістерської Реформації.

 

2. О.Шевченко та його прихильники повинні мати мужність визнати, що не їх фаталістично-пацифістична позиція є ортодоксальною. Намагання цієї групи видати свою простонародну-містечкову та гібридно-імперську теологію за віру усіх протестантів є ганебною підробкою та спотворенням істини.

 

3. Критика ортодоксальних реформаторських істин із вуст О.Шевченка нічого не варта, якщо він не готовий своїм власним життям та прикладом своєї громади “Дом Хлеба” продемонструвати, як насправді держава та церква повинні бути відокремлені у реальному житті десь у російському Сибіру чи американській пустині Невада. Насправді ж цього ніколи не буде, бо російськомовні члени релігійної громади “Дом Хлеба” втекли з путінського гетто не для того, щоб будувати нову анабаптистсько-менонітську комуну (умовно назвемо її “Церква з Села Глиєватка 2”). Ці люди переїхали в США за банальним американським щастям, і вони ніколи не знали іншої парадигми лідерства, ніж ту, яку вони бачили в Росії (грабіж, свавілля та брехня). Тому для них цілком природно бачити за кафедрою багатого проповідника-мілліонера, слова та повчання якого розходяться з його ділами. 

 

4. Я хочу нагадати, що в анабаптистів був свій шанс в історії довести правоту своїх ідей реальним прикладом, але вони зганьбилися. Попри відчайдушну оборону Мюнстера в червні 1535 перша і остання у світі анабаптистська держава “Царства Христова” і “Нового Сіону” була захоплена об’єднаною протестантсько-католицькою коаліцією та військами Мюнстерського архієпископа. Соратників Іоанна Лейденського, самопроголошеного лідера Нового Ізраїля, було страчено, всі його 18 дружин повішені, а сам Іоанн був підданий страшним тортурам. Після обезголовлення його тіло, як і тіла його найближчих сподвижників, були виставлені в залізних клітках на вежі церкви св. Ламберта, де ці клітки знаходяться і нині, немов би чекаючи на лідера “Нового Сіону” із Сакраменто.

У нас в провінції Альберта, у своїх окремих колоніях, живе багато амішів та менонітів, які не просто сповідують, а дійсно живуть за тими ж істинами, які проповідує нам сьогодні О.Шевченко. Вони також як і О.Шевченко вважають, що повне відокремлення від держави і світу є надійною запорукою їх спасіння. Нечисленні контакти цих груп із зовнішнім світом полягають у тому, що вони торгують на фермерських ринках картоплею, яйцями та медом. Але ж звертаючись до того, чому вчить Святе Писання, запитаємо себе, чи про таку Церкву, яка сховалася у безкрайніх степах Канади, мріяв Христос? Чи таке “ неомонашиство” в християнстві мав на увазі апостол Павло, коли він “писав вам у листі не єднатися з перелюбниками, але не взагалі з цьогосвітніми перелюбниками, чи з користолюбцями, чи з хижаками, чи з ідолянами, бо ви мусіли були б відійти від світу” (1  Кор. 5:9,10)?

Ми читаємо в Євангелії, що Ісус не прийшов до представників популярної теології популярної теології того часу – фарисеїв, садукеів та книжників, які вихвалялися своїм знанням традицій та законів. Христос не прийшов і до єсеїв, які, так само як і анабаптисти, жили окремо від держави і вірили, що завдяки їх винятковій “святості” Мессія прийде саме до них. Але Месія-Христос прийшов до простих людей, таких як ми з вами, і пив та їв з грішниками. І коли Йому поставили питання та подали монету із зображенням кесаря, Ісус не сказав, що царство кесаря немає нічого спільного з царством Божим. Він не навчав, що його учні не можуть служити в армії, чи бути суддями. Навпаки, Ісус підтвердив божественний мандат державної влади, заповідаючи нам "віддавати кесареве кесареві, а Богові Боже!" (Лк. 20:25). Саме на цій теологічній платформі Реформатори будували свої вчення про Церкву то державу.

Якщо ті єретичні доктрини, які сповідує О.Шевченко (як, наприклад, його багаторазово возвеличена ідея ненасильства), дійсно є абсолютною біблійною істиною, тоді він і його прихильники мають почати зі свого власного оточення, очищення від людей, які служать в американський армії чи правоохоронних органах Каліфорнії. Але цього ніколи не станеться, бо оточення О.Шевченка побаче багато нових позовів у тих же каліфорнійських судах про порушення громадських прав і релігійних свобод від його колишніх членів церкви. Таким чином, тільки бідні та беззахисні українці повинні вислуховувати вчення ніким не навченої людини про неможливість опору агресору через те, що начебто сам Бог “передає” українців до рук кровожадібного царя Путіноходоносора. Тому я хотів би звернутися до усіх прихильників “творчості” О.Шевченка: якщо вам так не подобаються Реформатори з їх теологією, то йдіть до тих небагатьох людей, які все ще розділяють ваші погляди, йдіть до імперського путінофіла С.Ряховського, який з телеекранів розказує вірянам, що він готовий підписатися під кожним словом Путіна, але будувати Євангельську Протестантську Церкву України на всяких облудних ідеях Сандея, Шевченка, Мунтяна, Косована та багатьох інших, то, вибачте, ми вже це проходили.

Я дуже хотів би, щоб усі єпископи України звернули увагу на той факт, що у своїх теологічних інсинуаціях пастор з Сакраменто Олександр Шевченко не тільки спотворив старокатолицьке вчення Августина Аврелія “Про Два Гради”, не тільки пішов проти святих соборних рішень Нікейського та Халкідонського соборів (Sacrosancta Concilia) Отців Церкви, навчаючи, що начебто у Бога-Отця вже немає Єдинородного Сина. У своїй теологічній необізнаності О.Шевченко привів своїх послідовників до свідомого порушення “Protestant Conciliar Agreement”, навчаючи не тому, що Засновники Реформації мали на увазі, а тому, що вони безпосередньо засуджували. Більш того, якби Реформатори були б з нами сьогодні, то пастор О.Шевченко був би відлучений від Протестантської Церкви на підставі як мінімум п'яти догматичних рішень Аугсбурзького Реформаторського Собору 1530 року:

1) Через публічні заклики О.Шевченка до українських солдатів під час війни кидати зброю і ставати дезертирами (пряме порушення Артикулу 16 Реформаторського Собору у Аугсбургу, який дозволив християнам-протестантам служити солдатами у війську та брати участь у справедливій війні). З подібними закликами А.Шевченко до бандитів Л/ДНР та російських окупантів не звертався і тому це фальшивий пацифізм. Якими б не були наші особисті уподобання стосовно пацифізму і застосування насильства, ми повинні розуміти, що, оцінюючи цю проблему в належній перспективі, не можна ігнорувати того факту, що в історії теології концептуальна основа пацифізму не отримала свого підтвердження і розвитку ні в матеріалах Нового Завіту, ні у творах Отців Церкви, ні у магістрів-реформаторів, ні в сучасному богослов'ї. Як нагадує нам П. Брок: “Християнський пацифізм був виключений у якості розумної доктрини (tenable doctrine) для вірних у різних церквах, що ведуть своє походження від Лютера і Кальвіна, а також в Церкві Англії, що з'явилася в результаті Англіканської Реформації” [13]. На відміну від дитячо-ідеалістичних уявлень О.Шевченка Реформатори-магістри мали тверду та тверезу позицію відносно того, що “Для здійснення помсти правителі і народи час від часу змушені вести війни. Звідси ми робимо висновок, що війни, які ведуться з цією метою, законні. Бо влада дана державам для того, щоб охороняти спокій у ввірених їм кордонах, придушувати заколоти бунтівників, допомагати гнобленим і карати тих, хто творить зло... Оскільки государі покликані бути правоохоронцями і захисниками законів, вони повинні протидіяти намаганням усіх тих, хто чинить беззаконня та руйнує законний порядок. Але якщо вони по праву карають розбійників, які вчинили злочини проти небагатьох осіб, то хіба можуть вони допустити, щоб цілі області спустошувалися безкарним розбоєм? І неважливо, хто саме – монарх або простолюдин – неправомірно зазіхає на чужу територію, щоб здійснювати на ній пограбування і вбивства. Усі люди такого гатунку повинні вважатися розбійниками і каратися як розбійники. Сама природа вказує нам, що борг государя – вдаватися до меча не тільки для покарання злочинів приватних осіб, а й для захисту ввіреної йому країни від агресора. І Св. Дух теж свідчить у Писанні про те, що такі війни є законними” [14].

Вражаюча правда цих слів Реформаторів 500-річної давнини у тому, що вони написані немов би для нашого часу. Персонально для О.Шевченко Жан Кальвін пояснює неправоту його єретичної позиції: “Нам можуть заперечити, що в Новому Завіті немає жодного прикладу, який свідчить про допустимість ведення війни для християн. Я відповім, що, по-перше, причина, дійсна для давнього часу, дійсна і зараз, і що в Писанні немає і зворотних тверджень, які перешкоджали б государям утримувати підданих у підпорядкуванні. По-друге, не слід шукати відповідь на це питання в апостольській науці, бо їх метою було вчити про духовне царство Христа, а не влаштовувати справи земного правління. По-третє, з Нового Завіту ми можемо зробити висновок, що прихід Ісуса Христа нічого не змінив у цій сфері. Адже якби християнська дисципліна (як каже св. Августин) засуджувала всі війни без винятку, то Іоанн Хреститель порадив би воїнам, що спитали у нього про спасіння душі, кинути зброю і зовсім відмовитися від військової служби. Однак він обмежився тим, що наказав їм нікого не ображати і задовольнятися своєю платнею (Лк. 3:14). Але при цьому він аж ніяк не заборонив їм воювати” (Августин. Листи, 138 (Марцеллін), II, 15 (MPL, XXXIII, 531-532) ) [15].

Головний американський теолог ХХ століття Карл Рейнхольд Нибур також вважав, що "більшість сучасних форм християнського пацифізму є єретичними" [16]. Тут виключена балансова помилка – приписування рівної ролі аргументації обох сторін. Пацифізм – це не заклик до серйозного богослов'я, а скоріше апеляція Ad populum (“до натовпу”), до його емоцій та мінливих думок. Ще в 1940 році Рейнхольд Нибур написав статтю “Чому Християнська Церква не є Пацифістом” (“Why the Christian Church Is Not Pacifist”), яка остаточно переконала американців виступити війною проти нацизму. Серед багатьох яскравих думок зверну увагу тільки на одну: "Пацифісти роблять висновок з того, що несправедливість ніколи не вільна від мстивості, і що нам з цієї причини ніколи не слід протистояти ворогу. Цей аргумент не враховує, що капітуляція перед ворогом обов'язково призведе до ще гіршої помсти” [17]. Саме це ми і побачили в Л/ДНР, коли різні покидьки з автомийок та бандити під триколорами по-звірячому мстилися українським патріотам.

Ми повинні пам'ятати, що Протестантську Церкву створили не ті, хто сьогодні піарить себе на екранах, вони лише приєдналися до Церкви Реформаторів. Якщо таким горе-вчителям не подобається богословська платформа Реформації, то вони можуть приєднатися до єретичної меншості (амішів, менонітів, гуттерітів), а не обдурювати людей, вдаючи з себе ортодоксальну більшість. Я роблю особливий наголос на тому, що О.Шевченко цілком свідомо іде на зневаження загальновизнаного Protestant Conciliar Agreement відносно служби в армії, неправильного розуміння принципу взаємодії  Церкви та держави та багато інших положень. Коли Сергій Санников у 2017 році чотири дні проводив семінари про Реформацію у церкві О.Шевченка, він дав чітко зрозуміти останньому, що переважна більшість протестантів сповідують мілітаризм і не вірять так, як навчає нас сьогодні О.Шевченко [18]. І все ж, як ми вже це бачили не раз в історії Церкви, єретична впертість завжди перемагає здорову ортодоксальну істину. Сьогодні Протестантська Церква України має перебороти своє мовчання та відділити себе від антиреформаторської та антиукраїнської риторики О.Шевченка. 

2) Починаючи з першоапостольської Церкви розвиток і подальше закріплення Логос-доктрин в християнському віровченні утворили незмінний фундамент доктринально-теологічних уявлень Церкви про Бога (divine ontology and economy), які відносяться в систематичній теології до підрозділу "Theology Proper" [19], що вивчає Патрологію (вчення про Бога-Батька), Христологію (вчення про Бога-Сина) і Пневматологія (вчення про Бога-Духа Святого). "Theology Proper" – це головна суть християнської віри: саме вона визначає, які уявлення про буття Бога, Його атрибути і справи є ортодоксальними, а які ні. Джон Вебстер пояснює, що "Ми не зрозуміємо економію Божу, якщо не розглянемо досконально Бога Таким, Яким Він є...” [20].  Для нас, протестантів, тут важливий той факт, що Реформатори в найпершому артикулі Аугсбурзького Собору 1530 року засвідчили істинність попередніх соборних формулювань про Бога:

“Наші церкви у повній згоді вчать, що рішення Нікейського собору щодо єдності Божественної Сутності, а також щодо Трьох Іпостасей істинно і гідно віри без жодних сумнівів ... Вони [наші церкви] засуджують усі єресі, що виникають навколо даного артикулу, такі, як маніхейство, яке допускає дві першопричини, одна з яких – Добро, а інша – Зло. А також валентініанство, аріанство, євноміанство, мусульманство і їм подібні” [21].

Згідно з цим визначенням Реформаторського Собору О.Шевченко має бути відлученим від Церкви Ісуса Христа за свої христологічні єресі, бо навчав, що начебто “у Бога більше немає Єдинородного Сина”, а є вже тільки “Первородний Син” (оригінал цитати російською мовою): “Оказывается, что Он (Христос) был Единородным. Но сегодня я могу уверенно сказать у Бога нет Единородного Сына. У Бога есть Первородный Сын. По той причине, что мы точно такие сыны Божьи (написано “Он вождь спасения нашего, Который привел нас в славу”. Он вернул нам статус сыновства). Mы точно такие же сыновья и дочери Божьи как Он. Только разница в том, что он Первый, а мы последующие…” [22]. Мені, як і багатьом християнам, прикро і соромно через те, що людина, яка ніде окрім загальноосвітньої школи не вчилася, вирішила зайнятися єресями “перевизначення”. Але той факт, що в криворізькому селі Глієватка народився другий син Божий (Олександр Шевченко), ще не означає, що у своєму бутті, атрибутах і справах він зрівнявся з Предвічним та Єдинородним Сином Божим. Як пояснює нам апостол Павло: “Інша слава сонця, інша слава місяця, інша зірок; бо зоря від зорі відрізняється славою” (1 Кор. 15:41). Одурманені послідовники О.Шевченка повинні зрозуміти, що саме зараз вони разом зі своїм “вчителем” стоять під анафемою Нікейського та Халкідонського Соборів, законність і дієвість яких підтвердили Реформатори у Аугсбургу: “Тоді Феодорит вимовив: 'Анафема Несторію і тому, хто Єдиного і Єдинородного Сина розділяє на двох синів’” [23]. Це означає, що будь-який служитель протестантської Церкви, незалежно від його деномінації, який через нестачу розуму або страху Божого, вирішиться на перевизначення, наприклад, тих же христологічних істин про Сина Божого, має бути визнаний його ж Церквою єретиком, позбавлений сану і знятий зі служіння. Саме співслужіння з такою людиною, що знаходиться під чотириразовим соборним засудженням, стає неможливим. Виконавцями цих соборних рішень мають бути єпископи-протестанти відповідних деномінацій;

3) Бажаючи відділити протестантів України від їх боротьби за справедливість проти російської агресії лжевчитель О.Шевченко, виконуючи завдання своїх московьких кураторів, єретично повчає українців, що (оригінал цитати російською мовою): “Церковь обязана провести четкую границу между стремлением к справедливости и учением Христа... Когда же совершается “справедливое” возмездие, мы вовсе не обезоруживаем противника, а еще больше его вооружаем. Засада, в которую попала церковь, скрыта именно в борьбе за справедливость. На этой мине подорвались многие христиане” [24]. Повне єретичне безглуздя такого антибіблійного тлумачення є очевидним. Ще у час тотального рабства Римської імперії апостол Павло не боявся торкатися найболючіших тем соціального євангелія та закликав усіх: "Пани, виявляйте до рабів справедливість та рівність, і знайте, що й для вас є на небі Господь!" (Кол. 4:1). Я не маю сумнівів, що Божий апостол і сьогодні повторив би ті самі слова московським панам-шовіністам та їх новому фюреру Путіну, бо як відважно нагадував можновладцям свого часу Іоанн Златоуст (347-407 рр): “Бог не створив рабства, але обдарував людину свободою” [25]. Але в історії християнства були і ті лукаві богослови, які виправдовували рабство. Два сторіччя тому багато проповідників та теологів з Південних Штатів Америки, так само як і О.Шевченко, повчали, що рабство темношкірих американців – це воля Божа і шукати справедливості тут не треба. Так служитель благочестивих пуритан Семюель Віллард з Нової Англії авторитетно повчав відносно темношкірих братів, що “Всіляке рабство починаєтся з прокляття” (“All servitude began in the curse”) [26]. Відомий проповідник з Півдня Коттон Матер у своїй промові до християнських рабовласників заспокоював їх совість твердженнями стосовно темношкірих про те, що “Саме Бог є причиною їх рабства” (“It is God who caused them to be servants”) [27]. Сьогодні таким проповідником “з Півдня” для українських “рабів” нової імперії Путіна виступає і пастор О.Шевченко. Порівняємо твердження К. Матера з тим, про що навчає цей головний простонародно-містечковий теолог з Сакраменто (оригінал цитати російською мовою): “Между тем, мы как люди верующие понимаем, что Бог Сам может допускать чтобы другие отнимали нашу собственность” [28]. Таким чином і виправдовується зло: це не лукавий Путін вбиває українців та забирає нашу землю. Все це робить Бог! (у тлумаченні О.Шевченко).

4) У доповненні до вищезазначеного, згідно з реформаторським соборним рішенням, О.Шевченко має бути відлученим від Євангельської Церкви і за неправильне (чернече) розуміння “Не мстіться самі…” (Рим.12:19) [29].  Філіп Меланхтон пояснював у своїй апології собору “The Apology of the Augsburg Confession”, що справи публічного обвинувачення повинні відрізнятися від особисто-людських почуттів: “Що стосується цих предметів, то наші богослови письмово висловилися про них більш повно, тому що монахи поширювали багато згубних думок в Церкві ... Вони говорили, що не мати власності, не мститися за себе і не мати дружини і дитини були євангельськими порадами. Ці уявлення значною мірою спотворили Євангеліє і духовне царство [так, що вже не було можливості зрозуміти, чим же є це християнським чи духовним Царством Христа. Вони змішали світське з духовним ...]. Отже, приватна помста заборонено не порадою, а заповіддю (Мтф.5:39). Публічна ж відплата, яке проводиться через магістрат, не просто рекомендується, але наказується як дія Божа, згідно з Павлом (Рим. 13:1). Сюди ж відносяться і законні рішення, смертні кари, війни, військова служба. Це очевидно, як неправильно багато авторів судять щодо цих питань” [30].  Зверніть уваги, що О.Шевченко вчить прямо протилежне тому, що вчили Реформатори: в інтерв'ю І.Воронову він дає поради жінці з Києва, яка страждає через домашнє насильство свого чоловіка відразу іти до поліції (не просто простити чи молитися) [31], тоді як на публічному рівні, за його переконаннями, вся держава Україна повинна перестати пручатися агресору та смиренно очікувати коли Бог “передасть” її новому загарбнику [32]. І тут ми маємо зрозуміти Олександра: він не може порадити українцям щось інше, бо як тоді дивитися в очі своїм російським спонсорам?

5) О.Шевченко має бути відлученим від Євангельської Церкви і на підставі того, що у своїх незрілих теологічних творах та публічних проповідях він неодноразово пов'язував християнську досконалість з умовами дотримання пацифізму та повного відокремлення від держави. Але як вирішили у свій час Реформатори (див. Артикул 16 Аугсбурзького Собору): “Вони (Церкви Реформаторів) засуджують також тих, хто пов'язує євангельську досконалість не зі страхом Божим і не з вірою, але з відмовою від світських справ (відходом від державної служби). Бо Євангеліє вчить про вічну праведність серця, але воно не руйнує при цьому держави або сім'ї, але наполегливо вимагає їх збереження, як Божих інституцій, а також щоб милосердя виявлялося в цих постановах. Таким чином, християни обов'язково повинні коритися своїм начальникам і законам, за винятком лише випадків, коли ті вимагають від них здійснення гріха, бо в такому разі “Бога повинно слухатися більш, як людей!” (Дії Апостолів 5:29)” [33]. Ось що пише про лукаву позицію О.Шевченка та інших російських пасторів професор філософії В.Бачінін: “Сьогодні мислездатний християнин змушений спостерігати, як переважна більшість пастирів або відкрито встали на сторону неправової держави, або роблять це неявно, підтримуючи знахабнілого левіафана провладно збудованими конструкціями проповідей і різного роду публічних виступів, що захищають практику непротивлення злу і брехні. Він бачить, як ті довільно препарують Боже Слово, роблять з нього не путівник по життю (в тому числі соціального та політичного), а вежу зі слонової кістки, не бажають розрізняти добро і зло, навмисно підмішують свою брехню в Божу істину, безтрепетно підміняють світло темрявою. Християни, які це бачать і рефлексують, опиняються в стані когнітивних і екзистенціальних дисонансів” [34].

Ми маємо визнати, що нова лжетеологія О.Шевченка постала сьогодні як цілком оформлена ідейно та організаційно опозиція Реформаторському вченню. То ж, брати-єпископи, не дайте ввести себе в оману: наше мовчання відносно нового візиту О.Шевченка призведе до того, що та антиреформація, яка взяла вверх над нашими протестантами, перетворить Україну на дику бездуховну пустелю, в окремих “оазисах” якої відокремлені від світу монахи-протестанти або нові колонії амішів будуть читати не Мартіна Лютера чи Жана Кальвіна, а Жору Бабія та Сашу Шевченко. Саме тому я хотів би нагадати чемпіону по мертвонародженим концепціям та єресям пану О.Шевченку, що саме те, що він сьогодні проповідує як “чисту протестантську істину”, було засуджене самими Реформаторами як єресь. Ідеї повного відокремлення церкви від держави, відмова від служби в армії, життя на підводних човнах та неучасть у політичному процесі своєї держави отримала саму рішучу відповідь від засновників реформації на Аугсбурзькому Соборі, на який я вже посилався вище. Більше того, сьогодні у світі немає жодної менонітськоі держави, яка б практично могла би бути прикладом для сповідуємих Шевченком єретичних ідей. Навпаки, мудрість та практицизм реформаторської (переважно лютеранської) моделі побудови взаємовідносин між державою та церквою довели на практиці, що саме протестантські країни, такі, як США, Німеччина, Швеція, Норвегія, Голландія, Данія та інші, мають, найбільший рівень ВВП на душу населення, найкращі умови життя, найбільш відкрите демократичне суспільство. Саме до такої країни і втік лицемірний проповідник О.Шевченко, щоб звідтіля проповідувати нам свої божевільно-єретичні нісенітниці.

Цілком можливо, що підстав для відлучення О.Шевченка від Протестантської Церкви у реформаторів було б більше, тому що, як зазначав у своїй лекціях Сергій Санніков, "реформатори були несамовитими людьми" [35] і їх висновки та висловлювання про діяльність О.Шевченка сьогодні були б набагато радикальніше формулювань того ж Г.Мохненка. Я також хотів би попередити усіх протестантів про очевидну небезпеку відмови від Реформаторський теології. В останні 30 років диявол наводнив Євангельську Церкву такою кількістю різноманітних лжевчень та єресей, що ми практично втратили відповідні епістемологічні орієнтири та догматичну ідентичність. І якщо специфічно-догматичні рішення Реформаторських соборів вже не є актуальними для християн-протестантів у наш час, то чи повинні ми розпочати новий різнонаправлений пошук істини в безкрайніх болотах простонародно-містечкового та гібридо-імперського богослов'я Сандея, Косована, Мунтяна, Шевченка та інших?

Я хотів би особливо зазначити, що моє клопотання про заборону лжевчителю О.Шевченку служити на Україні зумовлене не тільки його простонародно-містечковими концепціями, але насамперед агресивною проповіддю його гібридно-імперської теології. Якби цей необізнаний служитель тихенько сповідував собі пацифізм у своєму Сакраменто серед іммігрантів, які переїхали до Америки з незареєстрованих союзів, то тут немає про що взагалі говорити. Чи мало є на світі людей, які через нестачу розуму присвятили своє життя служінню єретичним концепціям? Але коли ця людина, яка не розмовляє мовою свого народу, яка не поважає кордонів своїй матері Батьківщини, під час зовнішньої агресії почала закликати воїнів-захисників України кидати зброю та іти в полон до наших загарбників, то це стало для усіх нас дуже серйозним сигналом.

У нас не повинно бути ілюзій, Москва не тільки оголосила війну на знищення української нації, вона її активно веде на усіх фронтах та усіма доступними методами. У своєму інтерв’ю журналісту І.Воронову Олександр Шевченко визнав, що єдиними людьми, до кого він дослухається і ідеологію яких він підтримує, є його російськомовне оточення релігійної громади “Дом Хлеба” [36]. Відомий біблеїст Дмитро Щедровицький у своєму “Введенні в Старий Заповіт” пише про те, що у часи перед виходом Ізраїля з Єгипту фараон чимось захворів і для того щоб полегшити муки, він, за порадою знахарів-волхвів та чорних магів, велів кожен день вбивати по 300 єврейських немовлят: кров'ю 150 з них наповнювали цілу ванну, в якій фараон купався вранці, а з решти крові готували таку ж ванну увечері. І тоді народ Ізраїлю зрозумів, що він приречений на абсолютне винищення [37]. Залишався тільки один Помічник і Спаситель на небесах, про Якого і згадали змучені євреї:

Священна історія знову клонує себе у вимірі нашого часу. Кожен раз, коли я чую про чергову загибель захисників України, я бачу таку ж страшну ванну, наповнену кров’ю українських синів і дочок для огидного кремлівського фараона Путіна. Чотириста років народ ізраїльський знаходився в рабстві Єгипетської імперії, так само як трохи менш ніж четверо століть Україна намагається скинути зі своєї шиї імперське ярмо Росії. Але найстрашніше те, що сьогодні біля цієї ванни стоять С.Ряховский з О.Шевченком, які щиро допомогають Путіну вбивати українців морально та ідеологічно. Чого тільки варта відтворена ними путінсько-лавровська теза про те, що Україна і Росія це один народ і тому розділення є “програмою диявола”. Українцям треба дуже прискіпливо перевірити, що стоїть за тією ідеєю. Насправді ж та теза про єдність є декларацією про асиміляцію, декларацією про те, що зробить з українцями путінські ставленики, коли прийдуть до влади в Україні.

Дмитро Чуб з Австралії у своїй книзі “Як Москва русифікує Україну” [38] розповідає про те, як комуністичний режим Москви розробив та запровадив у життя план з деукраїнізації північного Кавказу та Кубані. Багатьох видатних культурних діячів відправили до Сибіру чи на Північ Росії. З приходом більшовиків на Кубань невпинно почала падати кількість українських публікацій. Двадцять чотири тисячі українських вчителів втратили свої посади. До 1933 року на Кубані були ліквідовані всі україномовні газети, крім однієї (додатку до російської газети “Красное Знамя”). Кожної ночі в харківській редакції “Слово” спалювали все, що мало відношення до українського патріотизму чи культури. Сама українська мова почала розцінюватися НКВД як прояв націоналізму і тому жорстоко витіснялася з державного документообігу та побуту. Особливого широкого розмаху набув цей розгром українських культурних сил, так званого культурного фронту, у 1934 р., коли застрелився нарком освіти Микола Скрипник, а перед тим, побувши з Аркадієм Любченком на селі й побачивши голод, вимирання цілих сіл, покінчив самогубством Микола Хвильовий. А в 1937 році пішов шляхом самогубства і голова Раднаркому Панас Любченко. Український народ Кубані пручався і хотів зберегти свою національну ідентичність. Але якщо у 1950-х роках в кубанських школах ще били за російську мову, то вже у 2014 цей новий продукт імперської асиміляції (діти культурно русифікованих українців) прийшов на український Донбас із шевронами “Російської Православної Армії”, повністю індоктринований і готовий до вбивства своїх братів по крові не особливо замислюючись над тим, за що насправді боролися їхні діди-козаки і якою мовою розмовляли їхні прадіди.  

То ж я хотів би звернутися до тих українців, які ще підтримують міфічні ідеї О.Шевченка про якесь сакральне “единство”: “Чи не таку ж потворну єдність принесе нам на своїх багнетах бандити Захарченко та Мотороли? Чим сьогодні русифікація окупованого Донбасу відрізняється від повного знищення самобутньої української культури на Кубані? Ви ще бажаєте відтворити ці ж самі процеси в масштабах усієї України?” Якби сьогодні були б живі справжні Реформатори, українці почули б від них зовсім інший заклик. Перед тим, як прийняти мученицьку смерть від наступаючої католицької армади, Ульріх Цвінглі звернувся до воїнів-захисників Протестантського кантону із закликом “пам’ятайти про честь Бога і Цюріха” [39]. Нехай цей реформаторський заклик, у якому стверджується цінність Бога і Батьківщини, запалить і наші протестантські серця: “пам’ятайте про честь Бога і нашої Матері-України!”

Звертаючись до єпископів України, я перш за все хотів би стати перед ними на коліна і з сердечним плачем благати їх лише про одне. Мені нічого не потрібно для себе. Усе, що я прошу, це захистити тих, хто вже не може себе сам захистити, бо вже втратив психічне та фізичне здоров’я через війну на Донбасі та агресію Росії. Відділіть Євангельську Церкву від огидної брехні московського пропагандиста і проповідника Третього Риму О.Шевченка. Будь-яке зіткнення зі смертю (а війна – це смерть) накладає страшний відбиток на душу людини. Із початком конфлікту на Сході причин для таких розладів, а, відповідно, до фатальних наслідків, стало значно більше, кажуть експерти. Сьогодні в Україні новини про умисну смерть бійців на фронті чи вже вдома з'являються у пресі ледь не щодня. Брудна кремлівська пропаганда ллється сьогодні на їхні голови з усіх інформаційних щілин. Переважна більшість тих людей не встоїть пред брехнею диявола і його пропагандистів за церковною кафедрою, якщо вони не почують справжній голос Євангельської Церкви, яка відділяє Себе від фальшивого послання рабства та єднання з агресором.

У своїй статті “Небойові Втрати” Юрій Бутусов зазначає, що “ми за 5 років втратили більше, ніж від вогню росіян” [40].  Але це тільки початок. Як служитель, якому Бог свого часу довірив навчання капеланів Національної Гвардії України, і я мав честь викладати їм теологію кризи Карла Барта, основи бойового стресу і ПТСР, хочу нагадати вам вкрай сумну та небезпечну статистику: війна у В'єтнамі між комуністичним Північним В'єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) та Південним В'єтнамом (підтримуваним США, Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю) тривала 19 pоків та 190 днів. Тоді американці втратили загиблими 58 тисяч 159. Кількість суїцидів за сорок років після війні в США вже більше ніж 60 тисяч ветеранів. У Фолклендському конфлікті між Великобританією і Аргентиною, якій тривав 74 дні, загинуло 255 англійських вояків. Кількість суїцидів за 30 років після війні – 264 особи. Але це ж був загартований та тренований британський спецназ, а не прості призовники України із громадськими спеціальностями. В Україні статус учасника бойових дій (УБД) отримали понад 360 тисяч ветеранів АТО та ООС. У нас більше ніж 1 млн біженців, які пережили страхіття війни та мають ті чи інші посттравматичні стресові розлади.

Людський розум схожий на людське тіло. Він також може бути пораненим. Смуток від пережитої на війні травми бойового стресу - це також рана. Він ріже глибоко та заживе, якщо у рану не потрапить щось інше, наприклад, гіркота, жалість, знецінення солдатського подвигу промосковською риторикою чи образливе слово сварливої жінки. Ми маємо пам'ятати, що людина буває твердіша за камінь, і водночас ніжніша за квітку. Солдат може відвоювати 2 роки на фронті і зламатися удома через одне необережне слово. І ось уявіть собі, що коли наші довірливі українки знову поїдуть переповненими автобусами слухати промосковського афериста і путінофіла Сашу Шевченка, що будуть відчувати їх чоловіки-ветерани? Для них це буде гірше ніж капітуляція! Важко повірити, що це є нашою реальністю: на шостий рік війни, коли держава-агресор переслідує своїх людей просто за лайки та перепости, у нас Євангельські церкви завалені промосковськими книжками О.Шевченка, в яких кожна сторінка немов гасом пропахла антиреформаторською та антиукраїнською риторикою. То хіба ж так важко передбачити, що буде далі? Прийде солдат з фронту, душа якого потягнулась до Бога, навідається він до такої церкви і прочитає у недолугих книжках О.Шевченка багато нового для себе: що до рідної землі ми маємо ставитися з байдужістю, що воювати проти міфічного слов’янського “єдінства” за свою незалежність це не по Біблії, що найкращою відповіддю на збройну агресію буде покірливий перехід цілого народу у рабство, та ще багато інших теологічних дурниць. Тоді Україну накриє такий вал ветеранських суїцидів, що у нового президента не вистачить місця на руках, щоб носити браслети за всіма загиблими вдома.

Уявіть собі горе тих українських батьків, які, дочекавшись своїх синів-захисників, одного ранку знайдуть їх повішеними чи застреленими. Саме на це і розрахована пропагандистська атака російськомовного оточення О.Шевченка (його “комітету”). Його інформаційні ракети страшніші від Ескандерів, бо від них не сховаєшся у бункерах: вони поцілують у кожне українське серце, у кожну українську душу, та розраховані на десятиріччя підривної діяльності. Зробивши свою чорну справу по розповсюдженню своїх фаталістично-пацифістських поглядів під ідеологічним впливом та керівництвом свого російськомовного оточення, ця людина не подумала про те, що після його недолугих проповідей мільйони українців будуть жити в депресії, десятки, сотні, а можливо тисячі українських воїнів-захисників можуть скоїти самогубства навіть тоді, коли мирне небо буде у них над головою!  

Невже це дійсно воля Божа для нашого народу, повіривши у фаталізм та пацифізм О.Шевченка, сидіти і чекати, коли п’яні російські найманці пройдуть до нас з автоматами і почнуть різати вуха у кожному українському селі? Правда у тому, що всі ці утопічні теорії були розроблені російськомовним оточенням (комітетом) О.Шевченка виключно для Українського народу. Саме тому ми маємо зрозуміти, що візит О.Шевченка до України – це візит смерті, це нова ідеологічна диверсія Москви. Я звертаю увагу СБУ і Генеральної Прокуратури України на те, що готується масове вбивство українців через використання новітніх гібридно-психотропних розробок, яке має на мету доведення до самогубства великої кількості психічно травмованих Російською агресією громадян України. Історія з Надією Савченко показала, що навіть офіцера і патріота України спецслужби Росії змогли перевербувати у виконавця своїх ганебних планів. Що тоді вже казати про людину, яка з самого початку своєї духовної кар’єри намагалася максимально монетизувати свої “духовні” одкровення, за що мала справедливі нарікання від старших братів та християн з усього світу. Ще й більш від того, подібної “теологічної” наруги до психічно-травмованих воїнів-захисників, яку продемонстрував О.Шевченко зі своїми російськомовними поплічниками, відкрито закликаючи українських солдатів до дезертирства, до байдужого відношення до Батьківщини, і нарешті до рабства та поновлення, не стала б терпіти ні одна держава у світі, навіть не маючи реальної військової загрози чи агресії. То як ми маємо охарактеризувати таких людей? Декілька років тому президент України Петро Порошенко дав дуже точне та справедливе визначення депутата Новинського. Усього два слова, але яка глибока суть! На жаль є такі люди і серед протестантів. Як каже церковна мудрість число негідників у рясах завжди євангельське – це кожний дванадцятий. Але ж наш Бог є Богом правди, а не єресі, Він є Богом життя і любові, а не ненависті та вбивства: “Бо ми конче помремо, і ми як та вода, вилита на землю, що її не зібрати. Та Бог не знищить душі, і Він задумав не відвернути від Себе відігнаного” (2 Сам. 14:14).

Окремо я хотів би звернутися до тих єпископів, які не хочуть “нікого судити”, “бо ми всі якісь не такі”. Ніхто краще за апостола Павла не знав про силу гріха в житті християнина. І все ж саме до таких “грішних” єпископів ап. Павло писав, щоб вони “трималися вірного слова згідно з наукою” та щоб мали силу “й навчати в здоровій науці, і переконувати противних” (Тита 1:9). Ще у 2001 році Стефан Шенфілд опублікував свою книгу "Російський Фашизм" (“Russian Fascism”) [41], в якій він передбачив і вірогідну анексію територій колишніх республік Москвою, і подальшу фашизацію російського суспільства. Тоді цей труд отримав багато критичних відгуків, бо вважалося, що Росія вже стала на шлях демократії і єврей Шенфілд лише все вигадує і перебільшує. Але сьогодні книгу Шенфільда вивчають у кращіх розвідках світу як приклад того, як на підставі відкритих джерел передбачувати майбутнє. То ж як ми побачили, російські єпископи малодушно домовчалися до того, що бацили російського шовінізму та фашизму випестили нового кремлівського левіафана, який приніс страждання, кров і смерть мільйонам людей Молдови, Чечні, Грузії, України, Сирії. Не повторюйте їх помилок! Якщо Церква Ісуса Христа в Україні перестане тримати духовну оборону, то ніяка армія вже не встоє, i тоді ми знову будемо їсти своїх дітей як у 1933 році, чи сидіти зі зламаними пальцями за свої коментарі y YouTube та Facebook.

Радіючи з того, що наші православні брати здобули собі автокефалію у важкій боротьбі, запитаємо себе, чи зможемо ми, протестанти України, розірвати кайдани нового Вавілонського поневолення протестантської Церкви простонародно-містечковим та гібридно-імперським богослов’ям? Чи знайдуться сьогодні серед протестантів ті єпископи, які знімуть назавжди з нашої шиї те ненависне ярмо “московських демонів”? У моєму розумінні, якщо християнський служитель за будь яких причини чи обставин брав участь у доведенні до самогубства навіть однієї людини, він втрачає моральне право бути служителем Бога любові та добра. Але я можу помилятися і визнаю, що у єпископів України може бути інша думка щодо вищезазначеного, тому я залишаю на їх совісті питання про те, чи може бути служителем людина, яка не тільки зрадила теологію Реформації, зрадила свою Батьківщину, але й активно допомагає державі-агресору масово знищувати українців через використання новітніх гібридно-психотропних методів впливу на розум та свідомість людини (фаталізм, пацифізм, теологія поневолення та рабства, закликами українських воїнів до дезертирства).

Яким би не було ваше рішення, АНАФЕМИ Отців Церкви Нікейського та Халкідонського соборів та п'ятиразове Реформаторське “МИ ЗАСУДЖУЄМО…” Аугсбурзького собору надійно відділяють релігійну громаду “Дом Хлеба” (на жаль, я не можу назвати церквою християн-протестантів, які топчуть своїми ногами спадщину Реформації) з її горе-богословом О.Шевченком від здорової частини вселенської Протестантської Церкви, яка сповідує на 99 % не анабаптистську єресь, а реформаторське вчення. Нехай цей приклад Шевченка стане доброю наукою для тих младо-харизматиків, які готують нові єресі для святого і соборного тіла Євангельської Реформаторської Церкви.

Я впевнений, що український народ має велике серце, і він зможе пробачити Олександру Шевченка, якщо той покається. Але замість цього очевидного для всіх визнання своїх помилок, він навпаки організовує міжнародні саміти, на яких закликає інших, а не себе каятися в єретичних лжевченнях. Таким чином, заборона О.Шевченку служіння в Україні – це вимушений крок та акт милосердя до людини, яка, за її власною заявою, знаходиться під цілковитим ідеологічним та фінансовим контролем російськомовного “комітету” своєї релігійної громади і цілком вірогідно не тільки їх. Ще раз наголошую на тому, що ситуація з О.Шевченком це не просто якісь абстрактні теологічні диспути. Це пряме, грубе вторгнення гібридно-імперської теології Кремля в серця та душі довірливих українців. Навіть тоді, коли вся Євангельська Церква повністю замовкне, Бог підніме сиріт, які на останньому суді будуть свідчити проти імперських ідеологів російсько-української війни та продажних творців дешевих кіноепопей про Третій Рим Москви. Тож іноді в Божих очах і “золото мовчання” теж буває підробленим.

Доктор теології Чак Місслер у своїй книзі про пророка Даниїла розповідає про те, як у сорокових роках ХХ сторіччя найкращі богослови США мали теологічний диспут відносно того, чи є Гітлер новим антихристом. Ці богослови визначились з тим, що Гітлер не може бути антихристом, оскільки пророцтва про відбудову Ізраїлю на той час ще не справдились. Я хочу звернути вашу увагу на те, що ми з вами живемо в особливу есхатологічну епоху, коли Ізраїль існує вже 70 років, і російські війська в Сирії мали неодноразові військові інциденти з Ізраїлем, що може призвести до нової локальної війни у тому регіоні. Чак Місслер переконаний, що саме коли князь Роша (Росія, Єз.38:2) та Перси (Іран, Єз.38:5) нападуть на Ізраїль, це і стане тою битвою Гога-Магога, після якої 10 світових лідерів передадуть владу антихристу [42]. То ж Христос і антихрист ближче ніж ви думаєте! Саме тому я закликаю усіх протестантів, усіх християн прислухатися до того, чому вже багато років вчить найвидатніший професор православного світу Олексій Осипов (оригінал російською мовою):

“А вот подлинное пророчество, которое вы можете взять и прочитать, это пророчество Игнатия Брянчанинова, святителя, который в своих письмах, это середина девятнадцатого века, черным по белому прямо написал, можете, повторяю, взять и прочитать: наш народ может и должен стать орудием гения из гениев, антихриста, который наконец осуществит мысль о всемирной монархии… Сколько было этих деятелей, которые хотели захватить весь мир. Вот он наконец, и ужас какой, наш народ может и должен в смысле по идеи, по логике, не приказывать же, он не может. ‘Наш народ’, я содрогнулся, когда первый раз прочитал это. А потом увидел, верно, это так!” [43].      

Я особливо хотів би наголосити на тому, що це є пророцтвом РОСІЙСЬКОГО ЄПИСКОПА, яке було адресовано РОСІЙСЬКОМУ НАРОДУ та підтримане РОСІЙСЬКИМ ПРАВОСЛАВНИМ ПРОФЕСОРОМ. Письменник Достоєвський помилково вважав, що саме католики приймуть антихриста. Але як казав Господь через свої сосуди, так і вчинив. Та ніхто з Євангельських християн навіть не думав, що нового антихриста до Кремля занесуть на своїх руках наші вчорашні одновірці О. Шевченко та С. Ряховський. Якщо ви з цим не згодні, тоді поясніть, чому О.Шевченко так артистично плаче на сцені за мир, і водночас розповідає по американським ресторанам С.Демидовічу та Г.Мохненко, що Путін вбиває українських солдат, захищаючись від НАТО? Болюча правда вірша Ліни Костенко повертає нас у справжню реальність:

                                                                І жах, і кров, і смерть, і відчай,

У 2018 році після фронту, де я викладав бойові стресові розлади, заїхав на могилу до матері біля Харківського метро ХТЗ. Нарахував біля неї близько 150 нових могил. На 15-17 могил у кожному ряді лише по 2-3 імені – решта “невідомі” та “невстановлені”. Рівнесенько так лежать брати мої… В метушні війни ми забули імена справжніх героїв, вклоняючись тим, хто в незбагненній жадобі до людської слави заповнив своїми “образами” увесь інтернет-простір YouTube та Facebook. Якби я був ангелом, якби дав мені Бог сили, то підняв би я за потилицю того запроданця О.Шевченка і переніс би його у наш Харківський військовий шпиталь, щоб він на власні очі побачив автобуси з пораненими, залиті кров’ю, розірвані “братською російською любов’ю” кістки та органи наших солдатів, зовсім молодих хлопців без ніг, без рук, з простреленими очами та хребтами, горілих танкістів та прибитих горем матерів. На жаль, ті практичні діяння “руського міра” на його рідній батьківщині проповідника з Сакраменто не цікавлять. Це до війни він вчив нас “не боятися слова Батьківщина”, а після того, як війна почалася, він зі своєю громадою на небо зібрався, забувши про батьківщину. Я багато чого хотів би показати О.Шевченкові та його російськомовному “комітету”, але можливості тої бути ангелом мені Бог не дав і мої безсилі сльози лише окропляють мокрий та брудний сніг на тих безіменних могилах. Спіть, брати, мої. Відпочивайте… Так, “ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби” (Еф. 6:12). Саме тому я маю чітке переконання, що протестанти України повинні відділити себе від лукавих апологетів “московських демонів”. Слово Боже каже, що “ми з того пізнали любов, що душу Свою Він поклав був за нас. І ми мусимо класти душі за братів! А хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому?” (1 Івана 3:16-17).

Одного дня, коли Бог візьме мене на небеса, як каже Писання, я “прилучуся до своєї рідні” (Буття 25:8). Я буду щасливий побачити тих героїв України, які принесли найвищу жертву і віддали свої життя за друзів своїх. Коли ж помре О.Шевченко, то там за порогом смерті він побачить перед собою мільйони зраджених ним українців, в очах яких він знову і знову буде читати одне і те ж запитання: “Чому, коли вбивали твій народ, ти мовчав?” І саме це питання буде для нього тортурою довжиною у вічність. Сьогодні Сам Господь Ісус втішає український народ, від якого відвернулися в час агресії лощоні проповідники-мільйонери. Той, Хто дав нам заповідь “плакати з отими, хто плаче” (Рим 12:15)”, Сам розділяє горе українських матерів за загиблими й сумує за втраченим сімейним щастям з українськими вдовами та їхніми дітьми. І коли Його батьківські сльози незримо падають на могили українських захисників, невинно убієнних російськими бандитами-окупантами, Ісус Христос з надією вдивляється в сторону тих, кому Він довірив свою Церкву, звертаючись до кожного нас зі сторінок Свого вічного та святого Слова: