Теркерст Ліза - З понеділка почну знову - Як розірвати коло нездорових харчових звичок та віднайти духовну рівновагу

Ліза Теркерст – З понеділка почну знову. Як розірвати коло нездорових харчових звичок та віднайти духовну рівновагу

Минулої весни я поїхала коротшою дорогою через сусідній район і краєм ока побачила чоловіка, який садив квітник. Цього побіжного погляду було достатньо, щоб у моїй голові глибоко застрягла думка: «Я хотіла б мати гарний сад». Роками я дивилася на квітники інших людей і потай мріяла про власну пишну грядку. Однак погляд на цього чоловіка з руками по лікті в землі приніс нове одкровення. У нього є сад, бо він вкладає в його створення час та енергію. Він не просто тільки бажав його. Він не просто прокинувся одного ранку й виявив, що з грязюки чудесним чином виріс сад чудових квітів. Зовсім ні. Він працював над цим. Він жертвував заради цього. День за днем. Рядок за рядком. Зернятко за зернятком. Рослина за рослиною.

Потрібен був час і великі зусилля, перш ніж він побачив якісь плоди своєї праці. Але врештірешт з’явився цвіт… а потім ще один… а потім ще один. Я побачила квіти цього чоловіка й захотіла собі такі ж — не маючи жодного уявлення про всю ту працю, яка пішла на їх вирощування. Я хочу квітник, але не працювати біля нього. Чи ж не так буває з багатьма речами в житті — ми хочемо отримати результат, але не маємо бажання докладати зусиль? Крім саду, я також багато років мріяла про більш струнке тіло, але не надто переймалася тим, що їла. Я відмовилася від необхідної дисципліни, пославшись на свій вік і метаболізм, нарікаючи на несправедливість моєї генетичної схильности — всяке таке бла-бла-бла. Реальність така, що я не можу їсти, як спортивний підліток, а потім скаржитися на зайві складки. Або на розмір моїх штанів. Або на жир, що звисає з моїх рук, коли я їх піднімаю. Я не можу просто захотіти квітник під вікном чи щоб жир миттю зник. Я знала, що мені потрібен план. Щось більше, ніж «З понеділка почну знову».

У мене була подруга, яка знайшла нутриціологи- ню, яка їй дуже сподобалася. Вона взяла свої проблеми під контроль, схудла, зберегла результат і відчула натхненне почуття успіху. У день моєї першої зустрічі з тією самою нутриціо- логинею я сиділа в авто й усміхалася своєму вибору останньої трапези — трапези перед тим, як мені доведеться щось змінювати. Я витріщилася на паперову тарілку. Кілька хвилин тому вона була завалена шматками піци з супермаркету. Дешева піца в коробках давала задоволення моїм дитячим смаковим рецепторам. Кого я обманюю? Це була радість і мого дорослого життя. І якщо мій вибір їжі сам собою не переконав мене в необхідності змін, то мій наступний крок, безумовно, допоміг у цьому. Я облизала тарілку. Так, облизала. Якщо це мав бути останній раз, коли я насолоджувалася цим делікатесом, я аж ніяк не могла залишити на тарілці бодай краплю соусу. У кабінеті нутриціологині мені сказали, що у мене надмірна вага.

Для мене це не було новиною. За останній рік я докотилася до штанів на два розміри більше, а тепер вже навіть ці мої «великі» штани міс- цями тріщали. Треба було чимось пожертвувати. Хтось мав навчитися дисципліни відмовлятися від деяких речей. І цими «речами» було неправильне харчування, яке руйнувало моє тіло, мою розумову енергію і мій дух. Їжа стала схожою на наркотик. І, відверто кажучи, це доволі непоганий вибір наркотика для християнки. На кожному церковному заході, який я відвідувала, мій наркотик охоче роздавали, без вагань і засуджень. Я їла забагато нездорової їжі й почувалася спійманою в пастку голоду. Я весь час відчувала голод. Я надто залежала від їжі, щоб почуватися комфортно. Я хотіла їсти те, що хотіла, коли хотіла і в тих кількостях, які хотіла. Отже, незважаючи на фізичні вправи, мої харчові уподобання наздогнали мене, а зміни форм мого тіла розкрили всі мої секрети.