Москалик Ярослав – Від віри до екуменії

В основі християнської віри лежить переконання, що Божество є Найвищою Точкою Відліку для всього, що існує. Це Божество панує над сотвореним буттям та історією світу без обмеження і водночас з невимовною милостивістю. Відчуття залежності від Його незбагненної сили, що належить праматерії, найповніше переживає та людина, яка, наближаючись до Початку, вчиться покори і набирається життєвої відваги. Проте людина у своїй гідності ніколи не стає абсолютно підневільною Божеству, хоча б з огляду на можливість вести з Ним діалог та впливати на Його «присуди». Так відбувається насамперед тоді, коли вона зберігає довіру і віру в дію Творця. Завдяки вірі твориться живий зв’язок людини з Богом, який — особливо коли йдеться про людину — веде до щораз глибшого усвідомлення порядку, сенсу і мети всього, а водночас — до визнання своєї нестабільності, мінливості і недостатності, які природним чином потребують бути просякнутими об’єктивною надлюдською силою.

Наповнюючи собою всю людську особу, віра задовольняє водночас її прагнення свободи, справедливості, щастя і вічності. Відсутність віри або невіра породжує духовну порожнечу і занурення в хаос. Вказана теза знаходить особливе обґрунтування, коли йдеться про християнську віру як надприродну і спасительну, ту, яка є даром ласки і найвищим суб’єктом дозрівання людської особистості. У християнському розумінні правда про Бога великою мірою впливає на аксіологію, пов’язану зі світоглядом, релігією, спільнотою і Церквою. Визначена позиція щодо цієї правди формує також надзвичайно важливе для християнства бачення конфесійності. Адже воно охоплює головним чином усе колективне життя, хоч воно внутрішньо відмінне та іноді відносно відкрите на співіснування, доказом чого є численні поділи в християнстві, що врешті-решт відбулися на тлі прагнень панування і конфесійного тріумфалізму.

Турбота про індивідуальну ідентичність виростає з основного закону самозбереження, але іноді перетворюється на непримиренну боротьбу за домінування. Тоді маємо справу з помилковою оцінкою своєї самоідентифікації, яка не дозволяє відкриватися на інші групи людей. Іноді це проявляється в ізоляціонізмі, який може переростати в абсолютне відчуження чи ксенофобію. Тож зосередженість винятково на власному профілі — це щось фальшиве, так само як позиція релігійного синкретизму. Для християнства вона може стати винятково небезпечною, про що свідчить велика боротьба у перші століття чи деякі сучасні тенденції, що випливають з екуменічної позиції окремих спільнот.

Якщо ідеться про актуальну екуменічну динаміку, надзвичайно важливу і позитивну в історії Церкви, наголосимо, що вона розвивається відповідно до власного темпу і впливу на неї конкретних християнських Церков. Мабуть, можливою і надалі більш ефективною є екуменія радше праксеологічного, ніж доктринального, характеру, зокрема через серйозну відмінність у поглядах, а подекуди і закорінену в минулому свідомість. Практична екуменія визволяє в людині насамперед прагнення розуміти інших, а також повагу і почуття християнської гідності. Замість партикулярних інтересів з’являється бажання співпрацювати задля збереження спільних цінностей. На перший план частіше виходить доброзичливість, відкритість і позиція любові, які випливають з релігійних переконань.

Своєю чергою, доктринальний екуменізм вимагає великої духовної та євхаристійної зрілості, яку можна зустріти в ситуації високо розвинутої і міцної релігійної традиції, як, наприклад, в Європі. Однак і тут з’являються труднощі, пов’язані з так званою дбайливістю про правду власної конфесії, коли намагання зберегти своє доктринальне credo переважають над здоровим глуздом і почуттям правдивої єдності християн. Справжні мотиви доктринальних дій залишаються при цьому дуже часто приховані, і їх неможливо розпізнати. По суті, екуменічна позиція, як і зерно віри, у своєму цілісному вимірі складна, багатозначна і непевна. Головним чином це випливає з того, що вона становить виклики — пізнавальний, вольовий і метанойний, які можна брати на себе завдяки внутрішній готовності. Її первісним натхненням стає автентична відкритість на цінності, зокрема ті, які прямують до універсалізації християнства. Лише вони дають змогу творити більш постійні зв’язки між спільнотою Церкви як знаком єднання в Богові як Особі.