Атлас - Емоційний спадок - Як подолати травматичний досвід

В історії кожної родини є травма. Кожна травма відіграє для родини своєрідну роль і залишає емоційний слід на тих, хто ще не народився.

Сучасний психоаналіз та емпіричні дослідження, здійснені за останні десять років, додалися до масиву літератури в галузі епігенетики й успадкованої травми; з’явилися дослідження того, як травма передається від одного покоління до наступного і вкорінюється у свідомості та тілі. Клініцисти вивчають перехід травми між поколіннями й досліджують те, як травми наших пращурів передаються далі, ніби емоційний спадок, залишаючи слід і в нашій свідомості, й у свідомості майбутніх поколінь.

У книжці «Емоційний спадок» ідеться про замовчаний досвід, який належить не лише нам, а й нашим батькам, дідам і прадідам, а також про його вплив на наше життя. Нерідко ці таємниці заважають нам уповні розкрити потенціал. Вони позначаються на ментальному і фізичному здоров’ї, створюють прогалини між тим, що ми хочемо й можемо мати, переслідують нас, ніби привиди. Ця книжка проливає світло на зв’язки між минулим, теперішнім і майбутнім та порушує питання: як рухатися вперед?

Ми із братами й сестрами змалечку збагнули, про що неприпустимо говорити. Ми ніколи не запитували про смерть. Намагалися не згадувати про секс і не надто показувати сум, злість чи розчарування, і вже тим більше не здіймати галасу. Батьки не переобтяжували нас горем і сповідували оптимізм. Своє дитинство вони змальовували яскравими барвами, приховуючи травми, злидні та біль, якого їм завдавали расизм та імміграція.

Мої батьки були зовсім маленькими, коли їхні родини покинули все й переїхали в Ізраїль: батько — з Ірану, а мати — із Сирії. Вони росли із шістьма братами й сестрами в бідних районах і потерпали не лише від злиднів, а й від упереджень, зумовлених належністю до етнічної групи, яку в Ізраїлі 1950-х років уважали нижчою.

Я знала, що в батька були дві сестри, які захворіли й померли зовсім малими, ще до його народження, і що немовлям він сам важко захворів і ледве вижив. Його сліпому від народження батькові, моєму дідусеві, було потрібно, щоб тато ходив із ним на роботу — продавати газети на вулиці. У дитинстві я знала, що тато не ходив до школи й із семи років працював, щоб утримувати родину. Він навчив мене наполегливої праці: татові дуже хотілося, щоб я здобула освіту, якої він не міг собі дозволити.

Як і тато, моя мама ще немовлям також перехворіла на небезпечну для життя недугу. У десять років вона втратила найстаршого брата — величезна травма для всієї родини. У мами небагато дитячих спогадів, тож я про них нічого не знаю. Невідомо, чи усвідомлювали мої батьки подібність своїх історій: їх поєднують мовчазні пута недуги, злиднів, утрат у ранньому дитинстві та сорому.

Як і в багатьох інших родинах, у нашій панувала таємна змова, негласне розуміння, що мовчання — найкращий спосіб стерти неприємне. За тих часів люди вважали, що те, чого ти не пам’ятаєш, не може тобі зашкодити. А що, як попри всі зусилля ви все-таки пам’ятаєте те, чого не мали пам’ятати?

Я — їхня перша дитина, і їхнє травматичне минуле залишилося жити в моєму тілі.

Там, де я росла, були війни; ми, діти, нерідко почували страх, не вповні розуміючи, що нас виховують у тіні Голокосту, тож насильство, утрати й безмежна скорбота — наш національний спадок.

Війна Судного дня, п’ята від 1948-го, почалася, коли мені було всього два роки. Моя сестра народилась у перший день тієї війни. Батька, як і всіх інших чоловіків, призвали у військо. Мене залишили сусідці, коли мама сама вирушила в лікарню народжувати сестру. Масований напад на Ізраїль заскочив усіх зненацька, тож багатьох поранених солдатів поспіхом везли в лікарні — місця для породіль не залишалося. Жінок перевели в коридори.

Я мало пам’ятаю про ту війну, але, що характерно для дитячих переживань, загалом усе сприймалося як належне. Ще багато років у школі щомісяця влаштовували «військові навчання». Ми, діти, тренувалися тихо спускатися в укриття, радіючи настільним іграм у бомбосховищі замість уроків; ми жартували про ракету, яка могла в нас влучити, чи про озброєних терористів, що могли взяти нас у заручники. Нас учили, що з усім можна впоратися, небезпека — звичайна частина життя, а все, що потрібно, — бути хоробрими і зберігати почуття гумору.

У школі я ніколи не боялася, тільки вночі хвилювалася, що з усіх будинків у країні терорист може обрати саме наш і тоді я не зможу врятувати рідних. Я обмірковувала всі вдалі місця, де люди ховалися протягом Голокосту: підвал, горище, за книжковими полицями, у шафі. Секрет у тім, щоб повсякчас сидіти тихо.

Але сидіти тихо я не вміла. У підлітковому віці я почала грати музику; я хотіла зрозуміти, чи здіймати галас і бути почутою — це єдине, що мені потрібно. Коли я стояла на сцені, музика давала мені магічні здібності. Вона давала змогу висловити те, про що я не могла сказати вголос. Вона була моїм протестом проти несказаного.