Честертон – Вічна людина

Є два способи добратися додому: один із них – нікуди не йти, а другий – іти довкола світу, доки не дійдемо до того самого місця, звідки вийшли. І я спробував зобразити таку подорож в історії, яку написав колись. Однак тепер із великим полегшенням відійду від цієї теми і звернуся до історії, за яку не брався досі. І ця книга, як будь-яка інша, яку я ще не написав, далеко перевершує всі ті, які випало мені написати. Судячи з усього, я ніколи її не напишу, а тому використаю символічно тут, тому що ця книжка символізує ту саму істину. Я замислив її як романтичну оповідь про широкі долини й розлогі схили, подібні до тих, на яких серед зелені зображені прадавні білі коні Вессексу. У ній повинно йтися про хлопця, чия ферма чи дім розташовані саме на такому схилі, а також про те, як він вирушає в мандри, скажімо, шукати статую на могилі якогось велетня. Зайшовши досить далеко від дому, хлопець озирнувся і побачив, що його рідна ферма та город, що вилискували на схилі пагорба, як барвистий, розділений на чверті геральдичний щит, були частиною якоїсь гігантської фігури, на якій він завжди жив, але яка була надто велика та близька, щоб її побачити. Такою і є, з мого погляду, справжня картина поступу всякого направду незалежного розуму в наші дні. Така сама й суть моєї книги.

Іншими словами, вона полягає в тому, що не треба обмежуватися лише християнським світом, але й доречно бути поза ним. Зокрема йдеться про те, що популярні критики християнства насправді не є поза ним. Вони зайшли на суперечливу територію, у прямому сенсі цього слова. Сумніваються у своїх ваганнях. Їхня критика набула цікавої тональности, а саме – бездумного і безпідставного обривання на півслові. Тому вони обертають сучасні й лицемірні антиклерикальні виступи на свого роду звичайну світську розмову. Скаржаться на те, як одягаються духовні особи. Чи то так важливо? До прикладу, чи ми станемо більш захищені, якщо поліцаї, які вистежують й арештовують порушників, будуть детективами в цивільній одежі? Ті критики скаржаться, що проповідь не можна переривати і називають катедру трибуною боягузів. Утім, кабінет редактора вони не вважають трибуною боягузів. Слова ці несправедливі як щодо журналістів, так і щодо священників, та журналісти все ж заслужили їх більше. Священнослужителеві легко можуть намилити шию, щойно він вийде з церкви. Журналісти натомість приховують навіть своє ім’я, щоб ніхто не повівся так із ними. Тому пишуть безглузді статті та листи про те, чому церкви порожні, навіть не зайшовши туди, щоб довідатися, чи справді вони порожні або які саме порожні. Їхні пропозиції – беззмістовніші й значно пустіші, ніж у наймлявішого вікарія з триактного фарсу. І вони спонукають нас утішати його, як утішають вікарія в «Баладах Беба»: «Твій розум не такий пустопорожній, як у Гоплі Портера». Тож ми дійсно могли би сказати навіть до найнікчемнішого клірика: «Твій розум не такий пустопорожній, як в обуреного мирянина, звичайної людини чи будь-кого з твоїх газетних критиків, адже вони не мають навіть приблизного уявлення про те, чого би хотіли самі, не кажучи про те, чого би хотіли від тебе». Вони раптом повертаються у другий бік і починають ганити Церкву за те, що вона не відвернула війну, котру не бажали відвертати самі й котру не вважав за можливе відвернути ніхто, крім кількох прогресивних та космополітичних скептиків із тієї самої школи, які є головними ворогами Церкви. Саме антиклерикальний та агностичний світ завжди пророкував прихід всесвітнього миру; і саме його присоромив чи радше мав би присоромити й приголомшити прихід всесвітньої війни. Щодо поширеного погляду, що війна дискредитувала Церкву, то незгірше можна було би сказати, що потоп дискредитував ковчег. Коли світ хибить, це радше доводить, що Церква має рацію. Церква оправдана не тому, що її діти безгрішні. Вона оправдана тому, що діти грішать. Але це свідчить про їхнє налаштування щодо всієї релігійної традиції, зазвичай суто реакційної. Це цілком закономірно, коли дитина живе з батьками і так само закономірно, коли перебуває досить далеко від них – тоді може сприйняти Церкву цілісно.

Але ці люди опинилися в проміжному стані: вони ніби впали в долину на півдорозі, з котрої не можуть бачити ані вершин попереду себе, ані вершин позаду. Вони не можуть вибратися з півтемряви християнської суперечности. Не можуть бути християнами і так само не можуть перестати бути антихристиянами. Атмосфера довкола них – це атмосфера суцільної реакції: закопилені губи, норовливість, дріб’язкова критика. Вони досі живуть у тіні віри і також втратили світло віри.

Отже, якщо йдеться про наш духовний дім, то найкраще бути досить близько, щоб любити його. Але в тому разі, якщо це неможливо, найкраще бути досить далеко, щоб його не ненавидіти. На цих сторінках якраз і буде стверджено, що хоча найкращий суддя християнства – власне християнин, та найкращою альтернативою йому буде хтось на взір конфуціянця. Тимчасом як найгіршим суддею з усіх був би охочий до критики, не надто освічений християнин, який поступово обертається в буркотливого агностика, зрештою втягуючись в усобицю, яку ніколи не розумів на початку, уражений свого роду спадковою нудьгою від того, чого не знає сам, і заздалегідь утомлений тим, чого ще ніколи не чув. Він не судить християнство розважливо, як робив би конфуціянець; він не судить його так, як судив би конфуціянство. Він не здатен силою своєї уяви перемістити християнство на тисячу миль від себе, кудись, під химерні світанкові небеса, і судити його так само неупереджено, як китайську пагоду. Кажуть, великий святий Франциск Ксав’єр, що мало не спромігся збудувати церкву, котра височіла б, як вежа, над усіма китайськими пагодами, зазнав невдачі почасти ще й тому, що друзі-місіонери звинуватили його послідовників у тому, що вони зображають дванадцятьох апостолів у китайському вбранні і з китайськими рисами обличчя. Але було би значно краще дивитися на них, як на китайців, і справедливо судити, як китайців, а не дивитися на них як на безликих ідолів, призначених лише на те, щоб їх зруйнували іконоборці або радше як на мішень, у котру, заради розваги, влучають камінням незаможні городяни. Було би краще дивитися на все те як на далекий азіятський культ, єпископські митри сприйма-ти за височенні головні убори таємничих бонз, їхні патериці – як палиці, оповиті зміями, яких несуть на якійсь азіятській процесії; щоб молитвеник був таким фантастичним, як молитовне колесо, а хрест – зігнутий подібно до свастики. Принаймні тоді ми не втрачали би терпцю, як декотрі скептичні критики втрачають не тільки терпець, але й розум. Їхній антиклерикалізм обернувся вже в деяку атмосферу, атмосферу заперечення й ворожости, з котрої вони не можуть знайти рятунку. Порівняно з цим, краще розглядати все як річ, що належить до іншого континенту або й навіть до іншої планети. Було би значно краще і по-філософськи байдуже споглядати на бонза, ніж безкінечно та безцільно буркотіти на єпископів. Було би значно краще минати церкву, наче якусь пагоду, ніж стояти безцільно у притворі, ніяк не наважуючись зайти досередини. І тим, чия звичайна реакція обернулася в одержимість, я вкрай рекомендую напружити свою уяву, уявивши дванадцятьох апостолів, як китайців. Іншими словами, рекомендую цим критикам віддавати належне також і християнським святим, а не тільки поганським мудрецям.

Честертон Ґ. Кіт – Вічна людина

Львів: «Свічадо», 2025. — 344 с.
ISBN 978-966-938-924-4 (електронна версія)
ISBN 978-966-938-422-5 (паперова версія)

Честертон Ґ. Кіт – Вічна людина – Зміст

• ПОПЕРЕДНЯ ЗАУВАГА
• ВСТУП. План цієї книги
• ЧАСТИНА I. Про створіння, яке називають людиною
  • I. Чоловік у печері
  • II. Професори й доісторичні люди
  • III. Стародавність цивілізації
  • IV. Бог і порівняльне рілігієзнавство
  • V. Людина і мітологія
  • VI. Демони й філософи
  • VII. Війна богів і демонів
  • VIII. Кінець світу
• ЧАСТИНА II. Про людину на ім’я Христос
  • I. Бог у печері
  • II. Загадки Євангелія
  • III. Найдивніша історія світу
  • IV. Свідчення єретиків
  • V. Втеча від поганства
  • VI. П’ять смертей віри
• ЗАКІНЧЕННЯ. Підсумки цієї книжки
• ДОДАТОК I. Про доісторичну людину
• ДОДАТОК II. Про авторитет і точність