Янсі - Чому? Питання, що з нами завжди

Мій батько підхопив поліомієліт саме перед моїм першим днем народження. Паралізований від шиї й до ніг, він нерухомо лежав усередині шумливої металевої машини для вентиляції легень, що давала йому змогу дихати. Мати приводила мене та мого трирічного брата до лікарні й підносила нас до віконця ізолятора, щоб тато міг побачити, зазирнувши у дзеркальце, двох своїх синів, яких не міг потримати на руках чи навіть торкнутися. Батько готувався поїхати місіонером до Африки, і коли він занедужав, кілька тисяч людей вирішили створити молитовний ланцюг, щоб молитися за його зцілення. Вони не могли повірити, що Бог здатен «забрати» когось настільки молодого й енергійного, чоловіка з таким яскравим місіонерським майбутнім. Ба більше, найближчі до нього люди були настільки переконані в зціленні, що за його згодою зробили крок віри та витягнули батька із залізного апарата. Через два тижні він помер.

Я зростав без батька, під темною хмарою тієї молитви, що не мала відповіді. Пізніше, коли вже був молодим журналістом приблизно такого ж віку, як і мій померлий батько, я став писати серію статей «Драми з реального життя» для журналу «Рідерз Дайджест». Вони розповідали про людей, які пережили трагедію, і раз-у-раз я чув у своїх інтерв’ю, що «християни роблять тільки гірше», пропонуючи суперечливі й неоднозначні поради. «Бог карає тебе». «Ні, це все сатана!» «Нічого подібного. Бог уразив тебе з любові і не бажає карати, бо тебе спеціально обрано, щоб ти виявив віру». «Ні, Бог хоче зцілити тебе!» Я не мав і гадки, як відповідати цим людям, і, правду кажучи, мені й самому були потрібні відповіді.