Гонтарик Марта – Місто надій та безнадій

У нашому містечку завжди панувала спокійна атмосфера, якщо не враховувати дрібних крадіжок чи чогось не надто кримінального. Відчути сумнівні наслідки злочинів у власному оточенні мені й узагалі довелось тільки раз. Серпневого дня наш дивакуватий сусід заявив про крадіжку. Тоді я та мої три сестри: Лейла, Райлі та Семмі – тихенько спостерігали за двома товстими дядьками, які приїхали на старенькому автомобілі з написом «поліція». Думаю, ви здогадуєтесь, що бурхлива дитяча уява тоді вимальовувала різні теорії: яку цінну річ міг поцупити злодій. Це були прикраси, гроші чи, можливо, цінна картина. Хто б міг подумати, що в хаті нашого сусіда Джека точно б не знайшлося жодних прикрас, грошей, а картин і поготів. Згодом мама розповіла, що такий галас старий зчинив через зникнення дивакуватого крісла-гойдалки, яке копи знайшли поміж непотребу в гаражі.

Напевно, доля ще з народження насміхалася з моєї значущості в безжальному світі. Назвали мене Ебігейл, що означає «радість батька». Так-от, іронія: той-таки батько, для якого я мала бути «радістю», вельми розчарувався, що дружина не змогла народити йому омріяного сина, і згодом покинув сім’ю. Щодо матері, то вона без ентузіазму цікавилась моїм життям, зазвичай наші розмови сходились до побутових питань.

Маленькими, але впевненими кроками хороші стосунки у мене склалися лише з Лейлою – найстаршою із сестер. У майже звичайній родині – я стандартна наймолодша шістнадцятирічна дитина-підліток. Хоча у питаннях зовнішності природа вирішила зупинити свої експерименти, навіть я сама визнавала, що була вельми привабливою: пряме світло-каштанове волосся, пронизливі карі очі, жменька ластовиння, невеличкий, трохи кирпатий ніс, пухкі рожеві губи та ледь виражена ямочка на підборідді.

Зважаючи на стосунки зі сім’єю, переїзд у нове місто – найкращий вихід із ситуації, так стверджувала сестра. Тоді мною постійно керували сумніви, переїзд здавався чимось жахливим. Але в житті справді потрібно щось міняти, бо закінчу виснажливою працею на фабриці, як мама.

– Все-таки їдеш? – до кімнати, ніби відчувши, що мої думки повернулись до неї, зайшла мама. – Не думала, що в тебе вистачить сили волі на таке. Вона завжди скептично ставилась до будь-якої моєї ідеї, можливо, саме через це в мене такий кепський характер. Можна сказати, невпевненість у собі – моє друге ім’я.

– Дякую за лагідне слово на дорогу, ма!

– Куди ти збираєшся їхати? – невдоволеним тоном запитала вона.

– Ще точно не знаю, напевно, якесь містечко на околицях Лондона. На декілька хвилин я справді задумалася, чи там мене взагалі хтось чекає? Бабуся Елоїза, мама мого тата, що жила в передмісті, вже не в тому віці, щоб доглядати мене. Та й стосунки у нас із нею не набагато кращі, ніж з усіма іншими членами моєї родини. Проте я знову ж таки згадала, що час змін вже наполегливо і довго стукає у двері, а тому відкинула всі сумніви на потім.

Мама ніби прочитала мої думки і кинула репліку, мовляв: «Побачимо, наскільки тебе вистачить». Та мене це зовсім не зачепило, тому я продовжувала спокійно збирати валізу, щонайдовше відтягуючи небажану мить від’їзду.

Сьогодні погода в нашому невеличкому поселенні, котре, на диво, навіть було нанесено на мапу, була гарною. Сонце ледь-ледь виглядало з-за хмар, а голуби, які під час дощу часто зліталися до нас на ґанок, тепер спокійно та поважно крокували стежиною. Той самий дивний сусід пильно спостерігав за мною, сподіваючись, що я не побачу його через чагарники, які він розвів у себе на подвір’ї.