Канестрі Іджіно - Історії про Ісуса

Сонце вже сідало. Проминув ще один день, а Ісуса продовжували мучити потаємні думки. Багато років тому, захоплений юнацьким запалом, Він був упевнений, що в дорослому віці стане проводирем, який промовлятиме до народу і вестиме його на якесь діло. Він намагався щось робити у синагозі. Доки йшлося про вивчення священних текстів, Він з жаром брався за це. І коли Йому здалося, що Він знайшов свій шлях, - іти за рабином або ж перейти до храму у великий Єрусалим, то досить швидко усвідомив, що ні одне, ні друге не задовольняють Його бажання. Він відчував потребу відновити у своєму ізраїльському народі почуття справедливости і свободи, які той потрохи втрачав під ярмом іноземного панування.

Він думав про пророків, про шлях, який вони пройшли, щоб навчитися говорити з Богом і відкривати народові Його слово. Кілька разів Він вирушав у широкі і мовчазні простори біля села. Але кожного разу Йому щораз менше хотілося іти далі. Час минав і вже наближався рубіж тридцятиліття. «Зараз або вже ніколи», - подумав Ісус, поки спостерігав за останніми відблисками червоного сяйва, що згасало поза зорями. «Батьку, Я вирішив піти». Йосиф подивився на Нього, продовжуючи складати інструменти.

«Я знав, я завжди знав, що Ти колись підеш». «Мені тут добре, Мені подобається працювати з тобою. Але Мене мучить одна тривога, яку не можу заспокоїти». «Посидьмо собі під світлом зірок, маємо ще кілька хвилин, перш ніж повернутися до Твоєї матері». «Це відчуття Я не можу пояснити, батьку. Я би хотів зробити щось корисне для людей, щось, що допоможе їм жити краще. Але ще не зрозумів, що саме». Йосиф дивився в далечінь, у нескінчений простір, який розстелився перед ними.