На Різдво — додому - Оповідання сучасних українських письменників

Коли я була малою, сніги в нашому селі лежали по коліна, а зорі висіли просто над головою. А в різдвяні морози сніги були скрипучими: рип-рип — то хтось іде вузенькою протоптаною стежкою — може, мама?! І ми з братиком прочиняємо двері: рип-рип — вистуджуємо хату. Даремно ми це робили, бо все одно несподівано наставав момент, коли в двері шкряботіла Аза. Наш будиночок стояв на краю величезного старого саду, і коли мама пізно поверталася з роботи, її зустрічала зграя недобрих псів. Але маму оберігала величезна сусідська псиця Аза, яка супроводжувала її аж до дверей. А мені хотілося перейняти матусю ще раніше, поперед Ази.

І щоби мама зробилася на хвильку такою маленькою, щоби поміститися в рукавичку, я б її поклала до кишені, де було тепло й затишно, і так донесла би додому. Я зовсім не боялася — ні псів, ні заметів. Але, певно, замало вірила в чудо, отож так і не відважилася вийти самій у темний вечір, щоби зустріти маму. Це робила вірна Аза. І ми завжди мали для неї якийсь почастунок. А нині хотіли вгостити її пампушкою. Та марно…

Зранку мама виставила мидницю з пампушками на високу шафу, залишивши для нас кілька на столі. Але то було нам на два зуби, а пампушки були такими пахучими! Ми ж до вечора сиділи самі в хаті, бо то були часи, коли й у різдвяні дні наші батьки мусили ходити на «державну» роботу. Отож ми не втрималися... Нарешті мама переступила поріг, обтрушуючи сніг та напускаючи повний коридор сизого морозу, не поспішаючи зачиняти за собою двері. За порогом Аза чекала на заслужений почастунок... — Вибач, Азо, але нині ми нічого для тебе не маємо. Ми навіть мамі не залишили… Що зараз буде?!