Україна: литовсько-польська доба 1320-1569

Україна: литовсько-польська доба 1320-1569
Хоча сьогодні Литва відзначає тисячоліття свого імені (за свідченням середньовічного джерела, у 1009 р. «на кордоні Литви-Русі» локалізується закінчення місії св. Брунона-Боніфація), проте початків держави варто шукати у XIII ст. Як стверджують руські літописи, по-новому в історію «з боліт» або «з лісів» рушають литовці безперервним ланцюжком наприкінці XII ст.
 
І всі сусіди: русини, поляки, латиші, естонці — починають відчувати інтенсивність їхніх грабіжницьких походів. Перше писемне джерело, яке чітко фіксує політичну організацію литовського суспільства,— це договір 1219 р. між литовськими князями та волинськими князями Данилом і Васильком. З нього видно, що Литва є конфедерацією земель, на чолі якої стоять п’ять старших князів. Пройде ще кілька десятиліть, і один з них — Міндовг — стане єдиним правителем. Процес концентрації влади закінчився перемогою проти опозиції (яка перебувала в союзі з Волинню) у внутрішній війні 1248—1251 рр. Цей процес в історичній науці вважається закінченням формування старої литовської держави.
 
Україна: литовсько-польська доба 1320-1569
Київ: Балтія-Друк, 2008. 176 с.: іл.
ISBN 966-8137-30-2
 
Україна: литовсько-польська доба 1320-1569 - ЗМІСТ
Передмова
КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ
  • Київ
  • Вітовт Великий і битва на Ворсклі
ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ
  • Луцьк
  • Острог
  • Князі Острозькі — українські магнати
  • Олика
  • Володимир-Волинський
  • Кременець
  • Інші міста Волинської землі
ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ
  • Львів
  • Одесько
  • Інші міста Галицької землі
ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
  • Кам’янець-Подільський
  • Князі Коріатовичі — володарі Поділля
  • Брацлав
  • Вінниця
  • Бар
  • Меджибіж
  • Хмільник
  • Немирів
  • Скала-Подільська
  • Жванець
  • Сатанів
  • Зіньків
  • Чорнокозинці
  • Червоноград
  • Білгород-Дністровський
СІВЕРСЬКА ЗЕМЛЯ
  • Любеч
  • Новгород-Сіверський
  • Путивль
  • Чернігів
ЗАКАРПАТСЬКА ЗЕМЛЯ І ПІВНІЧНА БУКОВИНА
  • Мукачеве
  • Північна Буковина
  • Чернівці
  • Хотин
КРИМСЬКА ЗЕМЛЯ
  • Кафа
  • Каламіта
  • Кірк-Ор
  • Судак
  • Гьозлев

Україна: литовсько-польська доба 1320-1569 - Передмова

 
Часи, коли Україна перебувала у складі Великого князівства Литовського - поліетнічної держави, що постала на руїнах Київської Русі - нерідко звуть «темними віками» вітчизняної історії. Це визначення є особливо доречним щодо XIV ст., оскільки події, котрі відбувались у той період, подеколи практично не піддаються реконструкції - а між тим саме тоді, за слушним зауваженням Михайла Грушевського, «пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів». Це, власне, й становить один із головних парадоксів українського середньовіччя: маючи доволі цілісне й багатомірне уявлення про давньоруську добу, ми, як це не прикро, інколи ледь орієнтуємось у подіях пізнішого, ближчого до нас часу.
 
Причина цього полягає не таку недбалості науковців, як у стані синхронних писемних джерел, які катастрофічно біднішають із перериванням власної літописної традиції наприкінці XIII ст. Занедбання цієї традиції й брак місцевих анналів у XIV-XVI ст. так і не вдалося надолужити в історичній перспективі — недарма ж у XVIII ст., беручись за написання свого славнозвісного «Літопису подій у Південно-Західній Росії», Самійло Величко ремствував на «ледачих давніх писарів», котрі не утруднювали себе описом «славних і великих справ своїх вождів». Щоправда, в XVII ст. на теренах України постала низка літописних творів — однак вони мали доволі специфічний характер. Це були складні історичні компіляції, що увібрали в себе, крім пам’яток давньоруського письменства, літописи з теренів Північно-Східної Русі (де традиція фіксації книжниками найважливіших подій, по суті, майже не переривалася) та праці польських історіографів XVI ст. (Мєховського, Кромера, Бєльського, Гваньїні, Стрийковського).
 
Появу цих еклектичних творів спровокував наступ католицизму на традиційну «руську» віру — православ’я, що розгорнувся наприкінці XVI ст.; він активізував національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну «захисну реакцію» — інтерес до свого коріння, своєї минувшини. Однак, за браком власної традиції писання історії, цей пошук свого історично-культурного «я», врешті-решт, привів українську духовну еліту до некритичного (а іноді — й суто механічного) засвоєння доробку польської та, воднораз, російської історичної думки; зрозуміло, що поєднання цих двох, зовсім різних начал у компілятивних українських літописах XVII ст., які лягли в основу національної історіографії, аж ніяк не сприяло формуванню цілісного історичного самоусвідомлення. Окрім цього, історична думка XVII ст. не лише фіксувала, а й активно «переробляла» минуле, екстраполюючи у давнину власні проблеми. Згодом цим добре второваним шляхом пішли й науковці, розглядаючи «литовську» добу вітчизняної історії у відблисках Хмельниччини, під кутом зору суперечностей, продукованих суспільною практикою пізніших часів.
 
На подібну екстраполяцію подеколи хибували історики XIX ст., змальовуючи Велике князівство Литовське як протиприродне сполучення різнорідних елементів, приречене на соціальні й національно-конфесійні конфлікти, яке вже з кінця XIV ст., після унії з Польщею, ступило на шлях занепаду й загибелі. З часом, однак, науковці відмовились від умоглядних схем і пошуку антагоністичних національних «начал» (чи навіть «партій») у далекій минувшині. Подоланню цих хибних тенденцій сприяло розгортання конкретно-історичних досліджень на основі ретельного студіювання всього масиву синхронних джерел. Праці, що постали на зламі ХІХ-ХХ ст., заклали підвалини сучасної литуаністики. На жаль, за радянських часів цю історіографічну традицію було, по суті, перервано. Не секрет, що тоді в академічній науці панувала москвоцентрична схема історичної еволюції народів, які мешкали на території СРСР.
 
Будь-яке відхилення від цього канону розглядалося як тупикова історична модель. Цілком зрозуміло, що такий підхід не стимулював об’єктивний аналіз процесів, які відбувалися на території Великого князівства Литовського — поліетнічної та поліконфесійної держави, вільної від релігійної нетерпимості й будь-яких форм ортодоксії, з широкою регіональною автономією і гарантіями особистих та станових прав. Тож порівняно нещодавно навіть у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні учасники, залежно від поточної кон’юнктури, знеславлювались чи опоетизовувались. Нині українські науковці наново відкривають ті далекі часи. Своєю працею вони прагнуть унеможливити появу нових міфологем і максимально наблизити до читача події XIV-XVI ст., що їх наукове осмислення є ключем до розв’язання проблеми континуїтету в національній історії — чи, словами Грушевського, «органічної зв’язлості і тяглості народного життя», котре «не перериваються вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний народ».
 
Нехай подеколи «темні віки» розглядаються як малозначущі чи, за визначенням Михайла Грушевського, «переходові до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI віку». Справді, тогочасне «тихе і малозамітне життя української суспільності» блякне на тлі бурхливих подій кінця XVI-XVIІ ст. Однак саме його неквапний плин, зрештою, обернувся тим вибухом суспільної енергії, що стався на зламі XVI-XVIІ ст., і тими революційними зрушеннями, які кардинально змінили перебіг вітчизняної історії.
 
ОЛЕНА РУСІНА, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН Украіни, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки
 
 

Категории: 

Ваша оценка: от 1 до 10: 

Ваша оценка: Нет Average: 10 (1 vote)
Аватар пользователя Андрон