Бонхеффер - Спротив і покора

Десять років — тривалий проміжок часу в житті кожної людини. Оскільки через свою цілковиту безповоротність час є нашим найкоштовнішим благом, то, коли ми озираємося назад, нас непокоїть утрачений час. Утраченим можна вважати час, якого ми не переживали як людські істоти, не набували досвіду, не вчилися, не творили, не тішилися й не страждали. Утрачений час є незаповненим, порожнім часом. Ним, звісно, є не просто минулі роки. Ми втратили багато чого, щось незмірне, а не лише час. Набуті знання та досвід, які згодом усвідомлюєш, є лише абстрагуваннями від справжнього, від власне прожитого життя.

 

Проте, подібно до того, як здатність забувати є благодаттю, так само й пам’ять, повторення засвоєного знання, належить до відповідального життя. На подальших сторінках я хочу спробувати підсумувати дещо з набутого нами за цих часів як спільний досвід і знання, не особисті переживання, не систематично впорядкований матеріал, не суперечки та теорії, а осмислені до певної міри — спільно з однодумцями — здобутки в царині людського; вони випливають одне з одного, вони пов’язані між собою лише в конкретному досвіді; це не щось нове, це те, що твердо було відоме вже колись давно у минулому, проте дане нам, щоб заново його пережити та пізнати. Про ці речі неможливо писати так, щоб почуття вдячності за всю збережену й випробувану за ці роки спільність духу та життя не сповнювало кожне слово.

 

Чи були колись в історії люди, яким у їхньому сьогоденні настільки бракувало ґрунту під ногами? Яким усі можливі сучасні альтернативи здавалися б однаково нестерпними, ворожими життю, безглуздими; які так беззастережно шукали би джерело своєї сили лише в минулому чи майбутньому, поза всіма цими сучасними альтернативами, і які все ж не були би фантазерами і могли би так упевнено та спокійно очікувати на успіх своєї справи, як ми? Або ж: чи люди з відповідальним мисленням із якоїсь генерації почувалися колись перед великим історичним поворотом інакше, ніж ми сьогодні, — й саме тому, що народжувалося щось справді нове, що не могло народитися в сучасних альтернативах?

 

Пер. з нім. Ксенії Дмитренко

К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2018. 832 с.

ISBN 978-966-378-475-5

 

Катерина Новікова. Свідок Ісуса Христа серед братів. Переднє слово

Передмова

 

Пролог. Десять років по тому

Епілог. Спогади вцілілого: Карл-Фридрих Бонгеффер своїм дітям. Ляйпциґ, червень 1945

Післямова

Анатолій Денисенко. «Безрелігійне християнство для повнолітнього світу» як передбачення Дитриха Бонгеффера

Додатки

Скорочення

Бібліографія

Покажчик біблійних посилань

Покажчик імен

Редактори

 

 

«Дорога ж праведних, як світло зірниці, що світить 

дедалі ясніше, поки день не стане повний» 

(Прип. 4:18)

 

Лютеранський пастор Дитрих Бонгеффер — видатний сучасний теолог, який заслуговує на увагу не лише своєю оригінальною думкою, а й життєвою позицією: це людина, що гідно пройшла найвище випробування віри. Він народився 4 лютого 1906 року в давній бюргерсько-аристократичній родині в Бреслау — теперішньому Вроцлаві. Сьогодні в цьому місті пастору поставлено два пам’ятники. У 1912 році батьки Дитриха переїхали до Берліна. Мати Паула була донькою пастора Карла Альфреда фон Газе (він був капеланом при дворі кайзера Вільгельма ІІ, але потім відмовився від посади капелана через погане ставлення кайзера до робітників) та онукою художника-аматора й засновника Академії мистецтв у Ваймарі Станіслауса, графа Калькройта. Батько Карл був відомим професором психіатрії та неврології, який від 1912 р. працював у Берлінському університеті.

 

Дитрих був шостою дитиною. Заможна родина Бонгефферів була справжнім осередком берлінської університетської еліти. В домі гостювало багато тодішніх наукових авторитетних постатей, серед яких і видатний історик і теолог Адольф фон Гарнак. Родина жила інтелектуальними традиціями лібералізму ХІХ ст., що базувалися на протестантському баченні світу, цінностях Ваймарської республіки та почуттях громадянської відповідальності. Християнську релігійність тут сприймали у дусі ліберальної теології, яка передусім наголошувала на практично-етичних аспектах. Дитрих Бонгеффер здивував батьків, коли вирішив розпочати теологічні студії. Адже родина не вирізнялася релігійністю, хоч атеїстичною її також не можна було назвати. Батько був агностиком, мати більшою мірою схилялася до релігії. У 1923 р. майбутній теолог навчався в Тюбинґені та Берліні під керівництвом Гарнака й Райнгольда Зеєберґа. Більшість його викладачів належала до останнього покоління представників ліберальної теології. Протягом навчального 1930/1931 року Бонгеффер відвідував Об’єднану теологічну семінарію в Нью-Йорку, відому радикальною біблійною критикою. Безперечно, ці студії вплинули на його пізніший критичний підхід до змісту віри. У 1927 р. він захистив докторську дисертацію з еклезіології «Sanctorum Communio. Догматичне дослідження соціології Церкви» (Sanctorum Communio. Eine dogmatische Untersuchung zur Soziologie der Kirche) та отримав посаду асистента. Дисертація постала під впливом таких різних теологів, як Ернст Трельч і Карл Барт.

 

На початку 1928 р. Бонгеффер склав іспит на пастора і виїхав на річний вікаріат до Барселони. Однак він не припинив своїх наукових досліджень, і в 1930 р. захистив габілітаційну дисертацію «Дія і буття» (Akt und Sein). Наступного року отримав кафедру систематичної теології в Берлінському університеті. Багато викладав, їздив на міжнародні конференції та брав участь в екуменічному русі, що народжувався. А ще він працював серед студентської та робітничої молоді як душпастир лютеранської Церкви. Щоб зрозуміти доробок Бонгеффера, важливо розглянути контекст, у якому розвивалася його думка. Протестантську теологію зламу ХІХ–ХХ ст. називають ліберальною, покликаною поєднати теологію зі світоглядом освічених кіл. Провідними її представниками були Д. Ф. Шляєрмахер, Д. Ф. Штраус, Ф. Х. Баур та А. Ричль. У дослідженні історично-критичних джерел віри дозволялася чимала свобода — завдяки Р. Бультманові почали застосовувати історично-критичний метод дослідження біблійних текстів, допускаючи певну екзистенційну деміфологізацію. І це при тому, що принцип sola scriptura як джерело віри та християнського вчення був визначальним для протестантської думки. Власне, Святе Письмо має становити для християнина критерій його віри та норму дій. Проте ліберальна спроба конкретизації християнства не витримала конфронтації з життям, особливо із кризою після Першої світової війни, людською безпорадністю перед стражданням та злом. Панував також песимістичний настрій через поразку Німеччини. До того ж, виявилося, що сам Гарнак як речник «царства любові та миру» був одним із перших, хто підписав ганебний маніфест солідарності з агресивною військовою політикою кайзера Вільгельма ІІ. Це означало кінець ліберальної теології.

 

Проте розпочалося відновлення протестантської теологічної думки. Найвидатнішими представниками цього часу були Карл Барт із його діалектичною теологією, Пауль Тилліх із концепцією християнського універсалізму та Райнгольд Нібур із новим викладом християнської віри та суспільних проблем. Серед них був і Дитрих Бонгеффер із постулатом «світського християнства». Режим Гітлера та початок Другої світової війни виявив нову кризу християнського світу. Католицька Церква погодилася з націонал-соціалізмом, хоч деякі єпископи остерігали перед цією ідеологією, якої не можна поєднати із християнським сумлінням. Були також протести проти розміщення нацистських символів у храмах та критика в проповідях. Та все ж керівництво Церкви поставилося до влади лояльно. У програмі партії писали про «позитивне християнство», а Гітлер проголошував: «Ми потребуємо солдатів, віруючих солдатів. Віруючі солдати цінніші. Вони віддаються без останку». Причини такої позиції Церков були різними. Папа Пій ХІ позитивно поставився до Третього Райху як ворога більшовизму. Лише посилення боротьби з Церквою від 1937 р. стало приводом видання 10 березня 1937 р. енцикліки «З величезною стурбованістю» (Mit brennender Sorge), в якій папа засудив політику нацистської Німеччини.

 

Протестанти також прийняли нову владу, що декларувала зростання міці країни на засаді моральної єдності народу. Гітлер стверджував: «Ми всі пишаємося тим, що з милосердною допомогою Бога знову стали справжніми німцями». Молодих євангельських пасторів, збунтованих проти старої, бюрократичної церковної системи, захоплювала єдність думки, дії, віри та політики, а фюрер поставав ніби посланцем Бога. Вони вірили в силу держави як «Божого ладу» і народу як «спільноти сумління». Солдатська служба була визнана службою Богові. Військові капелани нагадували, що за наказами Гітлера стоїть сам Господь, а на Сході солдати віддають життя в боротьбі проти більшовизму і за збереження вірності християнським цінностям німецького народу. Аргументом служило дослівне тлумачення слів Послання до Римлян 13: 1–2 апостола Павла: «Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають».

 

Молодий теолог не був уповні задоволений ліберальною теологією, та й початкове захоплення діалектичною теологією Карла Барта не дало йому належної відповіді через її надмірний екзистенціалізм. Потім Дитрих звинуватить Барта у тому, що він на місце релігії поставив Церкву, яка має виконувати роль представника істини про Одкровення у час, коли власне Церква розчаровувала найбільше. В умовах нацистського тоталітаризму пасивність позиції Церков викликала зливу критики церковної моделі християнства. Як ставитися християнину до ідолопоклонства Гітлеру та легітимізації створеного ним режиму? Це виявляло кризу Церкви, християнство якої ставало доктринально й етично слабким і відірваним від життя — і суспільного, й особистого. Ще під час Першої світової війни відкрилося трагічне безсилля протестантських Церков щодо расизму та шовінізму. В цих питаннях вони проявили консерватизм, у той час як надмірна «свобода» у питаннях наукової критики Біблії призвела до небезпеки дивитися на Боже слово як надмірно людське. Тому серед протестантів знову постало питання про твердий ґрунт християнства.

 

Діяльність і думка Д. Бонгеффера порушують тему взаємин Церкви та держави в складному історичному контексті панування фашистського режиму, а також природи і ролі самої Церкви. Церква для Бонгеффера є спільнотою людей, які завдяки Христу отримали гармонію, порушену раніше через гріх. Вона випливає з об’явлення Божого серця і є самим Христом, що живе у природі спільноти. Тому для опису Церкви він застосував соціологічні категорії. Еклезіологія невід’ємно пов’язана із христологією — лише Христос може поєднати людей із Богом. Кожна спільнота є Тілом Христа, себто спільнотою християн. Християнство вкорінювалося у видимій, емпіричній спільноті — Церкві. Після конфронтації інституційної Церкви з режимом теолог переглядає свою думку. Він критикує церковну модель християнства і постулює ідею «анонімного християнства». Роль Церкви починає відігравати світська царина та гуманістична ангажованість світу. І сьогодні ці ідеї є актуальними — у певних християнських середовищах світські тенденції та універсальний гуманізм протиставляються інституційній релігії. Бонгеффер відчував також потребу порятунку Церкви задля збереження християнської цивілізації. Він обрав практичну діяльність, яка згодом призвела до його арешту. Тому в 1933 р. теолог полишив наукову кар’єру і присвятив себе практичній діяльності. Він виїхав до Лондона і працював душпастирем німецьких іммігрантів. Саме тоді Дитрих долучився до екуменічного руху. Брав участь в екуменічній конференції Світового альянсу міжнародної дружби через Церкви, покликаного поширювати мир між народами за допомогою дружби Церков. При цьому товаристві з центром у Женеві постає молодіжна комісія під керівництвом Бонгеффера, яка до того ж засуджувала співпрацю церковних інституцій із гітлерівським режимом. Він протиставлявся рухові колабораціоністів — «німецьких християн» (Deutsche Christen), який діяв у рамках державної Церкви й застосовував засади Третього Райху, зокрема так званий «арійський параграф». Цей рух опрацював також своєрідну версію теологічного націонал-соціалізму, постулюючи повний розрив зі Старим Завітом, називаючи його «аморальною історією єврейських торгівців худобою». Хрест став символом присвячення Райхові, а свастика — хрестом, поєднаним із надією, до якої веде Адольф Гітлер. Із гаслом «свастика на грудях і хрест у наших серцях» члени цього руху поклонялися Христові як арійській надлюдині, що перемогла євреїв.

 

Саме тоді, взимку 1933 р., прийшов до влади Гітлер. Бонгеффер одразу перейшов до опозиції та почав викривати загрози нацизму. Особливо він захищав незалежність лютеранської Церкви, що дуже швидко підпорядкувалася фюреру. Тоді ж Мартин Німеллер (командир підводного човна під час Першої світової війни, що став лютеранським пастором у Далемі, передмісті Берліна) та Карл Барт створюють на противагу лояльній щодо нацизму церковній структурі так звану «Сповідницьку Церкву» (Bekennende Kirche), що не підпорядковувалася наказам режиму. Сповідницька Церква проголошує себе євангельською, у послуху лише Христові, й відкидає підпорядкування державній владі. Вона протиставлялась інфільтрації нацистського расизму та націонал-соціалістичних ідей до християнства. В основі її лежала Барменська декларація 1934 р., написана Бартом, у якій заперечувалася практика панування держави над Церквою. Багатьох членів Сповідницької Церкви було заарештовано. Німеллер перебував у концентраційних таборах Заксенгаузена й Дахау до кінця війни. Барт утратив професорську кафедру в Бонні за відмову присягнути на вірність Гітлерові. Бонгеффер став лідером цієї Церкви. У 1935 р. він очолив у Фінкенвальде (сьогодні це Щецин-Здруй у Польщі) семінарію для підготовки пасторів Сповідницької Церкви. Це була дуже новаторська ініціатива в лютеранській Церкві, адже у семінарії учні жили спільно, а від часів Лютера відкидалося все, що нагадувало монастир. По суті це був подібний до монастиря будинок братів. Щоденна спільна медитація, звичай особистої сповіді, давно відкинутий лютеранами, спільне управління інансами... Варто зазначити, що після війни у протестантському світі часто посилалися на цей досвід — згадати хоча б спільноту в Тезе. Бонгеффер був упевнений, що пастор, аби мати змогу дати у своїх проповідях відповідь на актуальні питання християнського життя, повинен мати досвід життя і роботи в автентичній спільноті.

 

Влада визнала теолога «пацифістом і ворогом держави» та усунула від праці в університеті, а в 1937 р. було закрито семінарію. Бонгеффер почав навчати підпільно, але 1938 р. його вислали з Берліна. Пастор протягом певного часу все-таки продовжує діяльність при парафіях у регіоні Кошаліна (сучасна Польща). Проте його служіння знову викриває і забороняє гестапо. І зрештою наступний синод цієї Церкви — єдиної, що надіслала протест Гітлерові проти нюрнберзьких законів і концентраційних таборів, — дозволив пасторам складати присягу на вірність фюреру. Бонгеффер вважав це справжньою ганьбою. Він почав звертатися до світської царини та її гуманістичної діяльності, що, власне, відігравала у суспільстві роль Церкви. Тож можна сказати словами Еберґарда Бетґе, його найкращого біографа, що Бонгеффер навернувся з теолога на християнина. Тоді він наново відкрив Біблію та Нагірну проповідь. Пережив духовний перелом і відчув себе справжнім слугою Ісуса Христа. Про цей період діяльності в дусі євангельського радикалізму мислителя ми можемо довідатися із його книжок «Наслідування» (Nachfolge) і «Спільне життя» (Gemeinsames Leben). У 1940 р., під час найбільшого поширення фашизму в Європі, Бонгеффер обирає вузький і небезпечний шлях антигітлерівської опозиції. Він долучається до підпільної діяльності та входить у контакт із офіцерами абверу, органу німецької розвідки та контррозвідки, які планували замах на Гітлера. Бонгеффера ще й досі критикують за це в Німеччині, адже участь лютеранського пастора у військовому спротиві була нечуваною річчю. Він брав участь у нарадах групи генерала Людвіґа Бека, який був шефом генерального штабу, та адмірала Вільгельма Канариса, шефа служби розвідки; до цієї групи пастора ввів чоловік його сестри Ганс фон Донаньї, який тоді працював у міністерстві юстиції. Зрештою домівка батька, Карла Бонгеффера, вже від 1939 р. була осередком контактів та обміну інформацією між опозиційними групами. Брат Дитриха Клаус та його свояки Ганс фон Донаньї й Рудольф Шляйхер пізніше будуть страчені за участь у підготовці заколоту.

 

Дитриха формально працевлаштували у розвідці «для спеціальних доручень», і в такий спосіб він був звільнений від військової служби. Однак у розвідці Абвера практично служив цій антигітлерівській групі. На доручення Канариса він здійснював подорожі до нейтральних країн. З одного боку, для налагодження контактів із екуменічними осередками, а з другого — для політичного зондування та поширення певної інформації. Тож у 1939 р. Бонгеффер виїхав до Лондона, а потім до США. Пастор не затримався там надовго і безпосередньо перед нападом Німеччини на Польщу повернувся з Америки, хоча за океаном мав можливість спокійно продовжувати наукову діяльність, а на батьківщині йому загрожувала небезпека. Однак проповідник і теолог відчував необхідність поділити складну долю німецьких християн, творити християнське життя разом із ними в Німеччині, не допустити поразки свого народу, й тим самим — урятувати християнську цивілізацію. 24 листопада 1942 р. сталася дуже важлива подія у житті Бонгеффера — заручини з Марією фон Ведемаєр. У 1943 р. Бонгеффер їздив до Норвегії та Швеції. Водночас теолог не полишав наукової діяльності, писав свою «Етику», видану вже посмертно 1949 року.

 

5 квітня 1943 р. Дитриха Бонгеффера було ув’язнено за активну участь у допомозі втечам євреїв із Німеччини. Його книга переривається на реченні: «Хрест поєднання є визволенням до життя під поглядом Бога в безбожному світі, визволенням до життя у справжній світськості». Спочатку участь Дитриха у заколоті проти фюрера не була досить з’ясованою, тому пастора помістили у берлінську в’язницю Теґель. Власне, саме тут він пише представлені в цій книзі листи, видані після війни під назвою «Спротив і покора» (Widerstand und Ergebung). Вони відображають і особистий досвід автора-християнина, і складний історичний контекст, у якому жило його покоління. Після невдалого замаху на Гітлера 20 липня 1944 р. було викрито документи, сховані у бункері в Цоссені, та виявлено участь Бонгеффера. Відтак його перевели до в’язниці гестапо, а потім до табору в Бухенвальді. За місяць перед капітуляцією Німеччини, 9 квітня 1945 року, у віці 39 років, пастора засудили до смертної кари і стратили через повішення як зрадника в концентраційному таборі у баварському Флоссенбурзі. Після війни життя й теологічна позиція Дитриха Бонгеффера сприймалися інколи досить контроверсійно. Від середини 50-х у Західній Європі надихалися його теологічною думкою, а у Східній він був радше взірцем рішучого спротиву тоталітарному режимові. Однак, безперечно, для багатьох цей спротив був виразом його віри, і в такий спосіб — справжнім свідченням християнина, який наслідував Христа.

 

Бонгеффер розробив свою концепцію безрелігійного християнства в останній рік свого короткого життя. Безперечно, творчість без розгляду життєвого досвіду може видатися незрозумілою. Теологічний доробок лютеранського пастора можна назвати теологією екзистенції чи теологією життя. Можемо виокремити головні напрямки його рефлексії — еклезіологію, етику та герменевтику, себто інтерпретацію понять Святого Письма в нерелігійному значенні, які він розглядає у христологічному світлі. У листі № 137 Бонгеффер пише: «Що мене постійно непокоїть, то це питання: чим є християнство або навіть ким є насправді Христос для нас сьогодні? Час, коли це можна було передати людям словами (теологічними чи благочестивими) минув, як і доба внутрішнього життя та сумління, а це означає — доба релігії загалом. Ми йдемо назустріч зовсім безрелігійному часові; люди, якими вони є зараз, можуть уже бути просто нерелігійними». Лютеранський теолог бачить світ таким, що «досяг повноліття», таким, що мусить жити так, «наче Бога немає». Проте він відкидає зовсім не існування самого Бога, а ідею «функціонального» Бога, який покликаний розв’язувати кожну людську проблему. Предметом суперечки є не Його існування. Бонгеффер твердить, що Христос уже є не предметом релігії, а чимось зовсім іншим — володарем світу. У пошуках відповіді на запитання про сутність християнства, про те, ким є Христос, Бонгеффер дійшов висновку, що зрілий, «повнолітній» світ навчився розуміти себе без підтримки релігійних уявлень і пояснювати явища без гіпотези Бога. На його думку, людина стала дорослою і навчилася жити без робочої гіпотези Бога. Однак це означає не заперечення християнства, а необхідність його актуалізації та надання йому нової форми. Це — падіння міфів, а не самого християнства. Бонгеффер намагався відповісти на запитання, як дорослий світ може бути свідком Христа. Для нього покликанням християнина є служити іншій людині в конкретному моменті життя. Мірою християнина є його участь у ключових суспільних проблемах сучасного світу. У такий спосіб він може наслідувати Христа й свідчити про істину.

 

Іноді Бонгеффера представляють нерелігійним свідком, що помер за людськість. Однак його аж ніяк не можна вважати нерелігійним і таким, що відкидає Церкву як посередника між Богом і людьми. Уважне читання творів теолога відкриває нам, наскільки велике значення мав для нього Хрест Христа, заради якого Дитрих Бонгеффер витримав усі випробування і віддав життя. Його поняття світськості слід розуміти, власне, у світлі Христового Хреста. Світ, відкинувши Христа, став безбожним, і може визволитися до життя у справжній світськості лише завдяки Хресту поєднання. Людина стає справжньою людиною лише завдяки Хресту Ісуса Христа. Відновлення християнства означає появу нового образу Церкви. Бонгеффер пише у проповіді до свого похресника у листі № 145: «Коли ти виростеш, образ Церкви дуже зміниться. Переплавлення все ще не завершилося (…). Це не наша справа — передбачати майбутнє, але прийде день, коли люди знову будуть покликані промовляти слово Боже так, що світ змінюватиметься й оновлюватиметься. Це буде нова мова, можливо, зовсім нерелігійна, але така, що звільняє й рятує, як мова Ісуса, що лякала людей і все ж підкоряла їх своєю силою, мова нової справедливості та істини, мова, яка провіщує мир Бога з людьми та наближення його царства».

 

Отже, Ісус є, передусім, людиною для інших — і в такий спосіб Богом для людей. Життя християнина полягає в наслідуванні Христа, особливо у здійсненні настанов Нагірної проповіді. Слід невпинно узгоджувати життя з ідеалом Євангелії. Церква покликана захищати слабких і служити іншим. Християнська віра має виявлятись у безкомпромісній життєвій активності. Тож антигітлерівська діяльність була для мислителя формою участі в жертві Христа. Так зване атеїстичне християнство, яке ще називають теологією смерті Бога, набуло популярності в 60-х і 70-х рр. ХХ ст. переважно в євангельських, англіканських, а також у єврейських колах. Причиною послужила компрометація церковної форми християнства перед лицем тоталітаризму й Голокосту. Цінності Євангелії втілювались у позиціях людей поза Церквою більшою мірою, ніж серед її членів. Адже через лояльність до тоталітарного режиму Церква намагалася зберегти себе, а не служити людям і захищати безсилих. Життя Дитриха Бонгеффера обірвалося, і ми не знаємо, яким би шляхом розвивалася думка пастора далі. Саме останні два роки стали часом формування зрілої теологічної думки — у нотатках, поетичних творах, коротких проповідях, начерках і листах до родини та друзів. Саме ці документи справили великий вплив на багатьох сучасних теологів. Своєю мученицькою смертю лютеранський пастор засвідчив віру в живого Бога та власне наслідування Христа. На місці його страти є напис: «Дитрих Бонгеффер, свідок Ісуса Христа серед братів» (Dietrich Bonhoeler, Zeuge Jesu Christi unter Brьdern).

 

Катерина Новікова, науковий редактор перекладу