Горобець - Білорусь козацька

Національна революція в Україні за масштабами свого розмаху та глибиною спричинених суспільно-політичних, соціальних, ідеологічних і —  загалом — ментальних зрушень в суспільстві по праву займає особливе місце у вітчизняній історії.

 

Незаперечний вплив її і на трансформацію геополітичної обстановки в Центрально — та Східноєвропейському регіонах, найбільш очевидним наслідком якої стало послаблення позицій Речі Посполитої та піднесення натомість ролі Російської держави. Надзвичайно потужний вплив справили визвольні змагання українського народу й на долю сусіднього, близького в етнічному та релігійному відношенні білоруського етносу.

 

С.В.Кульчицький  (головний  редактор)

Історичні зошити

Національна  академія  наук  України Інститут історії України

Київ  1998

 

Вступ

Епілог

Примітки

 

 

Лише  неординарні,  Титанічні  постаті  спроможні здійснити  значні  суспільно-політичні  зрушення,  і  — навпаки—переломні, доленосні події в історії людства породжують непересічних  особистостей.  Універсальність даної формули, виведеної з тисячолітньої історії розвитку  людської  цивілізації,  знайшла  своє  підтвердження і в історичному досвіді України доби визвольних  змагань  середини  XVII ст.

 

Українська  Національна  революція  середини  — другої  половини  XVII  ст.,  яку  за  масштабами  розмаху  та  глибиною  спричинених  нею  соціально-політичних, ідеологічних,  духовних,  в  цілому  ментальних  зрушень,  можна  по  праву  поставити  в  один ряд  з  найбільш  значущими  подіями  європейської історії  пізнього средньовіччя  —  рубежу  нового  часу (реформацією  в  Німеччині,  революціями  в  Англії  та Франції,  Національно-визвольною  війною  в  Нідерландах)  також  вивела  на авансцену  суспільного життя  в  Україні  цілу  плеяду  талановитих  полководців,  дипломатів,  державних  і  політичних  діячів загальноєвропейського  значення.  Чільне місце  серед них належить братам  Нечаям.  І якщо старшого з них —  Данила,  уславленого  полковника  брацлавського, що  трагічно  загинув  на  початку  1651  р.  під  час оборони  Східного  Поділля,  оспівано  в  народних піснях  і  думах,  зображено  в  науково-популярних і  художніх  творах,  то  незаперечні  заслуги  його молодшого  брата Івана  —  полковника  білоруського, з могилівського  та  чауського,  “старобихівського  тріумфатора”,  визначного  військового  й  політичного  діяча Гетьманщини,  на  жаль, й на  сьогодні  залишаються маловідомими  не  лише  широкому читацькому  загалу, а й, до певної міри,  і професійним історикам.

 

Причина  такого  відвертого  нехтування  діяльності Івана  Нечая  полягає  не  у  відсутності  справжніх історичних  заслуг  (так  би  мовити—предмета  дослідження)  чи недостатньому  їхньому  відбитті  в  документальних  свідченнях’  епохи  (джерельного  наповнення),  а  лежить  насамперед  у  площині  міркувань політичної доцільності  й ідеологічних табувань в  історичних  дослідженнях  минулих  часів..  Адже військовий  і  політичний  талант  білоруського  полковника  розквітнув  наприкінці  1650-х  років,  у період загострення  стосунків  між  Україною  та Росією,  а  його  діяльність  протікала  на  теренах Білорусі,  що  перебувала  тоді  в  епіцентрі  цього протистояння. Внаслідок  цього  за  Нечаєм  від  часів царювання  Олексія  Михайловича  міцно  закріпився імідж  "бунтівника".,  а  згодом  і  "зрадника",  який  з плином  часу  не  лише перекочував  на  сторінки історичних  праць  російських  дослідників,  а й в умовах відомого політичного  й ідеологічного диктату Москви  обумовив  відповідне  ставлення до нього  як української,  так і  білоруської  історіо-графії (Чи не “класичним" прикладом ставлення радянської,  зокрема білоруської,  історіографії до постаті  Івана  Нечая є праця Л.С.Абецедарського,  котрий  вбачав  істинну мету  боротьби  української старшини  за  Південно-Східну  Білорусь  у  тому,  щоб  після  "захоплення" цієї  території встановити  там  "феодально-кріпосницькі  порядки".  Природно,  що  російська  експансія  розглядалася  автором  у  контексті  “споконвічного  прагнення  білоруського народу  до  возз'єднання  з  братнім  російським  народом”

 

А втім,  навіть  побіжні  згадки  про  Івана Нечая в  працях  представників  так  званого  державницького  напряму  в  українській  історіографії  першої третини нашого століття  та  в  дослідженнях  сучасних  українських  істориків  переконують  у  тому,  що білоруський полковник був досить  помітною фігурою на  політичному  небосхилі України  другої  половини 50-х рр.  ХУІІ  ст.  Так,  надзвичайно  високо цінував Івана  Нечая  В.Липинський,  стверджуючи,  що  той багато  в  чому.  нагадував  свого  старшого брата Данила,  полковника  брацлавського  1649-1651рр. Різниця між  ними,  на  думку  дослідника,  полягала лише в тому,  що Данило  мав  набагато  бурхливішу вдачу, ніж  його  молодший  брат.  До того  ж останній  отримав  значно  ліпший  політичний  вишкіл. В.  Смолій та В.  Степанков називають Івана,  разом з його старшим братом,  в числі ймовірних найближчих однодумців  і  соратників  Богдана  Хмельницького, які з  осені  1647 р. допомагали йому готувати козацьке  повстання  проти  свавільства польських  магнатів на  українських землях,  що дуже швидко  переросло в загальнонаціональний  визвольний рух.

 

Високо  оцінював  політичні  та  військові  здібності Івана Нечая  й  М. Гру шевський,  називаючи  його в числі  тих  діячів  Української  революції,  котрі,  на думку  вченого, були  спроможні  не  гірше  за уславленого  гетьмана  Богдана  Хмельницького  керувати  визвольною  боротьбою  українського народу. І  хоч  дану  тезу  визначного історика  навряд  чи можна беззастережно  сприймати,  все  ж  вона е досить промовистою з  огляду  на  оцінку  потенційних можливостей білоруського полковника,  його реальних історичних  заслуг  та  місця  в  когорті  керівників національно-визвольного  руху середини ХУІІ ст.

 

Безперечно, що  звернення  уваги  на  дослідження політичної  і  військової  діяльності  І.Нечая  актуальне не лише з огляду на питання відтворення  історичного портрета одного  зі сподвижників  гетьмана Б.Хмельницького.  Воно  також  сприятиме  об’єктивній  реконструкції процесу розвитку українсько-російських  стосунків  на рубежі  нового часу,  зокрема,  в їхньому найбільш  складному зрізі:  змаганнях  за біло-руські землі у другій половині 50-х рр.  ХУІІ  ст*  Адже нині доводиться  констатувати,  що  у вітчизняній історіографії так і  не дістало належного продовження започатковане  розвідкою  О.Терлецького  (1896  р.) дослідження  проблеми  суті  української  політики  в Білорусі,  а  саме:  чи  були  козаки  на  білоруських теренах  елементом  політично-державним  і  суспільним,  чи  ні ?  Непоміченим в  історіографії залишився й знайдений І.Крип’якевичем  у  Варшавському  архівосховищі  універсал  гетьмана  Б.  Хмельницького  від 15  березня  1657  р.  щодо  прийняття  під  свою протекцію жителів.  Старого Бихова, який  проливав світло  на  наявність  геополітичних  інтересів Української держави в даному регіоні,  на що  звертав свого  часу  увагу  ще  В.Липинський, досліджуючи перебіг  державотворчих  процесів  на  українських землях  у  середині  ХУІІ  ст..

 

Після  того,  як  було піддано  остракізму  концепції  М.  С.  Грушевського  та його  школи,  дефакто пущено  в  непам’ять  і  сюжети його синтетичної праці з історії України, в тому числі й  оцінки  щодо  “білоруського  аспекту” російсько-українських  стосунків середини  ХУІІ  ст. 3  цього часу  перебування  українських  козаків  в  Білорусі трактувалося  лише  з  позицій  спільної  боротьби проти  польських  і  литовських  військ,  "бойової  співдружності  братніх  народів”  (хоча факт недвозначно вказували  як на  відсутність  єдності  в  питаннях планування  воєнних  операцій,  так  і  бачення  політичних  перспектив  розвитку  даного  регіону  з  боку українського  та російського керівництв)-  Так  само  й значне  поширення  практики  покозачення  місцевого населення,  становлення  характерного  для  України козацького  політико-адміністративного  устрою  або повністю  ігнорувалося,  або,ж  трактувалося  лише  з позицій  соціальних  рухів.  В  цілому  ж  суть  воєнно-стратегічних  та  суспільно-політичних  процесів  на терені  Білорусі  в  середині  ХУІІ  ст.  зводилася  до мусування  офіційної  тези  про  визвольний  характер війни,  широкий  народний  рух  за возз’єднання  з Росією  та  активну  допомогу  на  цьому  грунті місцевого населення царським ратникам.

 

Такі підходи були  характерними  як  для  української,  так  і російської  та  білоруської  історіографій.  Природно, що  зовсім  не  досліджувалися  причини  українсько-російського конфлікту,  його корені та перебіг.  Попри широко  представлені  в  джерелах  факти,  автори вбачали мотиви української державницької політики в даному регіоні  лише  в  прагненні  частини  української старшини захопити білоруські  землі  з  метою встановлення тут “феодально-кріпосницьких порядків” . Чи не поодиноким винятком з цього правила стала праця  російського  історика  О.Мальцева,  яка,  хоч  і містить  відому  ідеологічну  схему  висвітлення  подій (зокрема,  твердження щодо“безкорисливої допомоги” Москви братньому білоруському нородові як причини вступу царських військ у Білорусь  1654 р.10),  проте й донині зберігав свою наукову цінність із-за залучення автором  значної  кількості  важливих  архівних  документів  (переважно  з  фондів  Розряду  Російського державного  архіву  давніх  актів  у Москві).

 

Науково-популярна  праця  Г.Сагановича  “Невядомая  вайна:  1654-1667”  (Мінськ,1995  р.)  засвідчила прагнення  певної  частини  білоруських  істориків переглянути звичні  стереотипи  та  догми,,  з’ясувати наслідки  зазначених  подій  для  долі  білоруського етносу.  Зокрема,  автор  класифікує  вступ  російських  військ  у  Білорусь  як експансію,  визначає вкрай  негативні  наслідки  війни  для  демографічної ситуації,  господарського  і  культурного  розвитку краю.  Він  також  визнає  й  наявність політичних інтересів  .Б. Хмельницького  в  Південно-Східній Білорусі.  Природно,  що,  намагаючись  насамперед з’ясувати  вплив  війни  на  розвиток  Білорусі  другої половини  ХУІІ  ст.,  автор  не  приділив  достатньої уваги  дослідженню  проблеми  еволюції  української політики в  білоруському  питанні,  впливу Української  Національної революції  на  активізацію  соціальних  рухів  на  білоруських землях, внаслідок  чого в монографії  не  знайшов  пояснення  факт  широкої підтримки  білоруським населенням  (насамперед,  селянами та міщанами)  дій  української  адміністрації в  Білорусі,  зокрема  під  час  її  конфліктів  з царськими  воєводами.

 

Глибоко  переконані,  що  нині  визріла  нагальна необхідність  переоцінки  історичних  колізій,  пов'язаних  з  перебуваннях  українських  козаків  на  терені Білорусі,  і  в сучасній  українській  історіографії.