Горобець - Білорусь козацька

Горобець - Білорусь козацька - Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь
Національна революція в Україні за масштабами свого розмаху та глибиною спричинених суспільно-політичних, соціальних, ідеологічних і —  загалом — ментальних зрушень в суспільстві по праву займає особливе місце у вітчизняній історії.
 
Незаперечний вплив її і на трансформацію геополітичної обстановки в Центрально — та Східноєвропейському регіонах, найбільш очевидним наслідком якої стало послаблення позицій Речі Посполитої та піднесення натомість ролі Російської держави. Надзвичайно потужний вплив справили визвольні змагання українського народу й на долю сусіднього, близького в етнічному та релігійному відношенні білоруського етносу.
 

В. М. Горобець - Білорусь козацька - Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь ( 1655- 1659)

С.В.Кульчицький  (головний  редактор)
Історичні зошити
Національна  академія  наук  України Інститут історії України
Київ  1998
 

В. М. Горобець - Білорусь козацька - Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь ( 1655- 1659) - Зміст

Вступ
  • 1.  Білоруські  землі  в  політичних  планах уряду Б.Хмельницького
  • 2.  Іван Нечай  —  полковник білоруський
  • 3.  Рефлексія  “віденської” політики Москви в українсько-російських стосунках у Білорусі
  • 4.  Політичний  курс  гетьмана  І.Виговського щодо білоруських справ
  • 5.  Гадяцька  угода  та  українсько-російська війна  1658—1659 рр. у Білорус
  • 6.  Постанови  Переяславського  договору  —  II стосовно козацької займанщини в Південно-Східній  Білорусі.  Старобихівська  оборона 1659 р
  • 7. Загадки  тобольського  періоду  життя полковника І.Нечая
Епілог
Примітки
 

В. М. Горобець - Білорусь козацька - Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь ( 1655- 1659) - Вступ

 
Лише  неординарні,  Титанічні  постаті  спроможні здійснити  значні  суспільно-політичні  зрушення,  і  — навпаки—переломні, доленосні події в історії людства породжують непересічних  особистостей.  Універсальність даної формули, виведеної з тисячолітньої історії розвитку  людської  цивілізації,  знайшла  своє  підтвердження і в історичному досвіді України доби визвольних  змагань  середини  XVII ст.
 
Українська  Національна  революція  середини  — другої  половини  XVII  ст.,  яку  за  масштабами  розмаху  та  глибиною  спричинених  нею  соціально-політичних, ідеологічних,  духовних,  в  цілому  ментальних  зрушень,  можна  по  праву  поставити  в  один ряд  з  найбільш  значущими  подіями  європейської історії  пізнього средньовіччя  —  рубежу  нового  часу (реформацією  в  Німеччині,  революціями  в  Англії  та Франції,  Національно-визвольною  війною  в  Нідерландах)  також  вивела  на авансцену  суспільного життя  в  Україні  цілу  плеяду  талановитих  полководців,  дипломатів,  державних  і  політичних  діячів загальноєвропейського  значення.  Чільне місце  серед них належить братам  Нечаям.  І якщо старшого з них —  Данила,  уславленого  полковника  брацлавського, що  трагічно  загинув  на  початку  1651  р.  під  час оборони  Східного  Поділля,  оспівано  в  народних піснях  і  думах,  зображено  в  науково-популярних і  художніх  творах,  то  незаперечні  заслуги  його молодшого  брата Івана  —  полковника  білоруського, з могилівського  та  чауського,  “старобихівського  тріумфатора”,  визначного  військового  й  політичного  діяча Гетьманщини,  на  жаль, й на  сьогодні  залишаються маловідомими  не  лише  широкому читацькому  загалу, а й, до певної міри,  і професійним історикам.
 
Причина  такого  відвертого  нехтування  діяльності Івана  Нечая  полягає  не  у  відсутності  справжніх історичних  заслуг  (так  би  мовити—предмета  дослідження)  чи недостатньому  їхньому  відбитті  в  документальних  свідченнях’  епохи  (джерельного  наповнення),  а  лежить  насамперед  у  площині  міркувань політичної доцільності  й ідеологічних табувань в  історичних  дослідженнях  минулих  часів..  Адже військовий  і  політичний  талант  білоруського  полковника  розквітнув  наприкінці  1650-х  років,  у період загострення  стосунків  між  Україною  та Росією,  а  його  діяльність  протікала  на  теренах Білорусі,  що  перебувала  тоді  в  епіцентрі  цього протистояння. Внаслідок  цього  за  Нечаєм  від  часів царювання  Олексія  Михайловича  міцно  закріпився імідж  "бунтівника".,  а  згодом  і  "зрадника",  який  з плином  часу  не  лише перекочував  на  сторінки історичних  праць  російських  дослідників,  а й в умовах відомого політичного  й ідеологічного диктату Москви  обумовив  відповідне  ставлення до нього  як української,  так і  білоруської  історіо-графії (Чи не “класичним" прикладом ставлення радянської,  зокрема білоруської,  історіографії до постаті  Івана  Нечая є праця Л.С.Абецедарського,  котрий  вбачав  істинну мету  боротьби  української старшини  за  Південно-Східну  Білорусь  у  тому,  щоб  після  "захоплення" цієї  території встановити  там  "феодально-кріпосницькі  порядки".  Природно,  що  російська  експансія  розглядалася  автором  у  контексті  “споконвічного  прагнення  білоруського народу  до  возз'єднання  з  братнім  російським  народом”
 
А втім,  навіть  побіжні  згадки  про  Івана Нечая в  працях  представників  так  званого  державницького  напряму  в  українській  історіографії  першої третини нашого століття  та  в  дослідженнях  сучасних  українських  істориків  переконують  у  тому,  що білоруський полковник був досить  помітною фігурою на  політичному  небосхилі України  другої  половини 50-х рр.  ХУІІ  ст.  Так,  надзвичайно  високо цінував Івана  Нечая  В.Липинський,  стверджуючи,  що  той багато  в  чому.  нагадував  свого  старшого брата Данила,  полковника  брацлавського  1649-1651рр. Різниця між  ними,  на  думку  дослідника,  полягала лише в тому,  що Данило  мав  набагато  бурхливішу вдачу, ніж  його  молодший  брат.  До того  ж останній  отримав  значно  ліпший  політичний  вишкіл. В.  Смолій та В.  Степанков називають Івана,  разом з його старшим братом,  в числі ймовірних найближчих однодумців  і  соратників  Богдана  Хмельницького, які з  осені  1647 р. допомагали йому готувати козацьке  повстання  проти  свавільства польських  магнатів на  українських землях,  що дуже швидко  переросло в загальнонаціональний  визвольний рух.
 
Високо  оцінював  політичні  та  військові  здібності Івана Нечая  й  М. Гру шевський,  називаючи  його в числі  тих  діячів  Української  революції,  котрі,  на думку  вченого, були  спроможні  не  гірше  за уславленого  гетьмана  Богдана  Хмельницького  керувати  визвольною  боротьбою  українського народу. І  хоч  дану  тезу  визначного історика  навряд  чи можна беззастережно  сприймати,  все  ж  вона е досить промовистою з  огляду  на  оцінку  потенційних можливостей білоруського полковника,  його реальних історичних  заслуг  та  місця  в  когорті  керівників національно-визвольного  руху середини ХУІІ ст.
 
Безперечно, що  звернення  уваги  на  дослідження політичної  і  військової  діяльності  І.Нечая  актуальне не лише з огляду на питання відтворення  історичного портрета одного  зі сподвижників  гетьмана Б.Хмельницького.  Воно  також  сприятиме  об’єктивній  реконструкції процесу розвитку українсько-російських  стосунків  на рубежі  нового часу,  зокрема,  в їхньому найбільш  складному зрізі:  змаганнях  за біло-руські землі у другій половині 50-х рр.  ХУІІ  ст*  Адже нині доводиться  констатувати,  що  у вітчизняній історіографії так і  не дістало належного продовження започатковане  розвідкою  О.Терлецького  (1896  р.) дослідження  проблеми  суті  української  політики  в Білорусі,  а  саме:  чи  були  козаки  на  білоруських теренах  елементом  політично-державним  і  суспільним,  чи  ні ?  Непоміченим в  історіографії залишився й знайдений І.Крип’якевичем  у  Варшавському  архівосховищі  універсал  гетьмана  Б.  Хмельницького  від 15  березня  1657  р.  щодо  прийняття  під  свою протекцію жителів.  Старого Бихова, який  проливав світло  на  наявність  геополітичних  інтересів Української держави в даному регіоні,  на що  звертав свого  часу  увагу  ще  В.Липинський, досліджуючи перебіг  державотворчих  процесів  на  українських землях  у  середині  ХУІІ  ст..
 
Після  того,  як  було піддано  остракізму  концепції  М.  С.  Грушевського  та його  школи,  дефакто пущено  в  непам’ять  і  сюжети його синтетичної праці з історії України, в тому числі й  оцінки  щодо  “білоруського  аспекту” російсько-українських  стосунків середини  ХУІІ  ст. 3  цього часу  перебування  українських  козаків  в  Білорусі трактувалося  лише  з  позицій  спільної  боротьби проти  польських  і  литовських  військ,  "бойової  співдружності  братніх  народів”  (хоча факт недвозначно вказували  як на  відсутність  єдності  в  питаннях планування  воєнних  операцій,  так  і  бачення  політичних  перспектив  розвитку  даного  регіону  з  боку українського  та російського керівництв)-  Так  само  й значне  поширення  практики  покозачення  місцевого населення,  становлення  характерного  для  України козацького  політико-адміністративного  устрою  або повністю  ігнорувалося,  або,ж  трактувалося  лише  з позицій  соціальних  рухів.  В  цілому  ж  суть  воєнно-стратегічних  та  суспільно-політичних  процесів  на терені  Білорусі  в  середині  ХУІІ  ст.  зводилася  до мусування  офіційної  тези  про  визвольний  характер війни,  широкий  народний  рух  за возз’єднання  з Росією  та  активну  допомогу  на  цьому  грунті місцевого населення царським ратникам.
 
Такі підходи були  характерними  як  для  української,  так  і російської  та  білоруської  історіографій.  Природно, що  зовсім  не  досліджувалися  причини  українсько-російського конфлікту,  його корені та перебіг.  Попри широко  представлені  в  джерелах  факти,  автори вбачали мотиви української державницької політики в даному регіоні  лише  в  прагненні  частини  української старшини захопити білоруські  землі  з  метою встановлення тут “феодально-кріпосницьких порядків” . Чи не поодиноким винятком з цього правила стала праця  російського  історика  О.Мальцева,  яка,  хоч  і містить  відому  ідеологічну  схему  висвітлення  подій (зокрема,  твердження щодо“безкорисливої допомоги” Москви братньому білоруському нородові як причини вступу царських військ у Білорусь  1654 р.10),  проте й донині зберігав свою наукову цінність із-за залучення автором  значної  кількості  важливих  архівних  документів  (переважно  з  фондів  Розряду  Російського державного  архіву  давніх  актів  у Москві).
 
Науково-популярна  праця  Г.Сагановича  “Невядомая  вайна:  1654-1667”  (Мінськ,1995  р.)  засвідчила прагнення  певної  частини  білоруських  істориків переглянути звичні  стереотипи  та  догми,,  з’ясувати наслідки  зазначених  подій  для  долі  білоруського етносу.  Зокрема,  автор  класифікує  вступ  російських  військ  у  Білорусь  як експансію,  визначає вкрай  негативні  наслідки  війни  для  демографічної ситуації,  господарського  і  культурного  розвитку краю.  Він  також  визнає  й  наявність політичних інтересів  .Б. Хмельницького  в  Південно-Східній Білорусі.  Природно,  що,  намагаючись  насамперед з’ясувати  вплив  війни  на  розвиток  Білорусі  другої половини  ХУІІ  ст.,  автор  не  приділив  достатньої уваги  дослідженню  проблеми  еволюції  української політики в  білоруському  питанні,  впливу Української  Національної революції  на  активізацію  соціальних  рухів  на  білоруських землях, внаслідок  чого в монографії  не  знайшов  пояснення  факт  широкої підтримки  білоруським населенням  (насамперед,  селянами та міщанами)  дій  української  адміністрації в  Білорусі,  зокрема  під  час  її  конфліктів  з царськими  воєводами.
 
Глибоко  переконані,  що  нині  визріла  нагальна необхідність  переоцінки  історичних  колізій,  пов'язаних  з  перебуваннях  українських  козаків  на  терені Білорусі,  і  в сучасній  українській  історіографії.
 

Категории: 

Благодарю сайт за публикацию: 

Ваша оценка: Нет Average: 10 (2 votes)
Аватар пользователя brat Andron