Смолен Штепан - Дорога на Захід

– Порося, – не втримався я, глянувши на стіл. Сам стіл, як і все інше в гуртожитку «Флюгер», походив із кінця шістдесятих років, але кучугура предметів, що його окупували, належала, очевидно, постапокаліптичному майбутньому. Було це безладне нашарування нотаток, шкарпеток і пакетиків чаю. На вершині цієї приголомшливої пірамідальної структури зеленіла шинка.

– Порося, але ж геніальне, – Войтех намагався пом’якшити жорсткість мого судження.

Войтех, мій земляк, проживав у гуртожитку разом із талановитим синологом, докторантом, котрий якщо не грав на електрогітарі у своїй панк-групі «Немита нога» в пабі, то цілими днями валявся у неприбраному ліжку і читав або Швейка, або середньовічну китайську поезію в оригіналі. Також він часто і надовго їздив у Китай – і тоді залишки їжі на його половині кімнати ставали раєм для екзотичної плісняви. Зате Войтехова половина кімнати була ідеально чистою. Тут просто нічого не було. Полиці з ДСП зяяли порожнечею. Ймовірно, мій земляк почувався гостем у цьому світі й не мав наміру витрачати короткі десятиліття земного життя на придбання речей. І хоча він був старший від мене лише на два роки, з маминого лона, схоже, виліз уже з бородою – таким собі втіленням архетипу мудрого старця.

– А куди він подівся? Знов у Китаї? – запитав я.

– Ні, «Нога» має турне.

– А ти не можеш прибрати за ним? Або принаймні посипати все це вапном?

– Це неможливо. Як я можу торкатися його речей. Він же докторант.

– Докторант, – пирхнув я. – Цього чолов’ягу навіть без кастингу взяли б до «Братства котячої лапки»1.

– Цього чоловіка до кінця року візьмуть в Академію наук, – скорчив гримасу Войтех.

– Ганьба! Яка несправедливість! – Я аж застогнав, бо в голові промайнув спогад про фронтмена «Немитої ноги», який одного разу, недбало розкинувшись на ліжку з віршами династії Сун, висловив здивування, чому це я витрачаю час на вивчення латинської граматики замість того, аби просто почати читати Цезаря.

– Це нечесно, Войто, – скиглив я. – Чому Господь так обдаровує варварів, а мене, людину, що прагне знань, змушує пітніти від зусиль і зі швидкістю равлика повзти світом, наче напівписьменний йолоп? Знаєш, щоб я зробив, маючи його здібності? А замість цього з ранку до вечора зубрю відмінювання femina, feminae, поки твій панк гортає «Енеїду», наче рекламний буклет. Він цитує напам’ять вірші, які я годинами розшифровував би зі словником і все одно не зрозумів би, харчується рибними консервами, ніжиться в ліжку, однак знає більше, ніж я. Чому? Де Божа справедливість?

– Заспокойся, – по-батьківськи авторитетно зупинив мене Войтех. Відтак пошарудів у наплічнику і витягнув книгу – потворну рожеву книжечку з патетичною назвою «Історія душі».

Смолен Штепан - Дорога на Захід

Слідами прирученого Бога / Штепан Смолен ; пер. з чеськ. Л. Кіцила

Львів : Свічадо, 2023. – 328 с.

ISBN 978-966-938-661-8

Смолен Штепан - Дорога на Захід - Зміст

Чеська Республіка

Німеччина

Люксембург

Бельгія

Франція

Я прокинувся о п’ятій, бо це стало семінарійною звичкою.

Відстані до будильника на другому кінці келії вистачило для оцінки моїх сил. Пристрій я вимкнув і знову ліг. Учорашню зустріч із чужинцем і однокласниками треба було переварити: в каплиці це мало би глибший сенс, але в ліжку простіше.

День у рідному місті воскресив у мені спогади про речі, які сталися, або радше не сталися, але могли статися. Коли мені було дев’ять років, я мріяв стати ким завгодно – космонавтом, піратом чи навіть коминярем. І це хлопчаче «я», спрагле далеких подорожей, досі живе в мені під тонкою верствою дорослости. Донедавна воно відчувало потяг до священства – загадкового, невиразно пов’язаного то з місіонерським поселенням в Африці, то з оселею пустельника в горах. Тепер, однак, мене охопило відчуття, що найімовірніше стану просто звичайним священником і до того ж на все життя. А що як я помилився, якщо мене сюди закликав не Бог, а той хлопчисько, що дрімає в мені? Тепер йому тісно і він би охоче підняв якори.

Скільки разів я розповідав друзям, які знали моє попереднє життя і були здивовані моїм вибором, приголомшливу історію свого покликання, що змушувала їх замовкнути і притакувати! Але оповідь, через часту повторюваність, ставала менш вірогідною навіть для мене самого.

Якби хоч дівчата на факультеті не були такі... двадцятирічні. Як же вони, тепер недосяжні для мене, погарнішали! А духівник стверджує, що гарнішатимуть і надалі, особливо після того, коли ми складемо обіт безшлюбности.