Александрович - Князі Радзивіли

Радзивіли - рід литовського походження, який залишив помітний слід в українській історії, власники численних маєтностей на українському Правобережжі. У різний час його представники займали важливі адміністративні посади в системі управління українських земель, хоча ця сторона їх активності, природно, зосереджувалася насамперед на центральних литовських урядах. З їх ініціативи і заходами постав ряд важливих резиденцій на чолі з українським гніздом роду - Олицьким замком в околицях Луцька на Волині, - і практично невідома й безслідно втрачена мережа парків при них.

 

За участі та на кошти Радзивілів створено також важливі пам'ятки костьольного й церковного будівництва, серед яких виділяються збудований у 1630-х рр. монументальний Троїцький костел в Олиці (фундатор, великий литовський канцлер, князь Альбрехт Станіслав, скромно відзначив його в щоденнику як «костьолик») та ансамбль монастиря бернардинів у Луцьку 1750-х рр. Доклалися вони й до розвитку мистецьких осередків українських земель, насамперед знаного в історії західноукраїнського регіону жовківського на пізньому етапі його історії - у 40-50-х рр. XVIII ст.

 

Цей короткий перелік вказує на довготривалу причетність знаного литовського роду до багатьох важливих сторін історичного та культурного життя українського Правобережжя, починаючи від XV ст., засвідчує його довготривалу активну присутність в історії України. Найповніше вона виявилася в період, коли з Люблінською унією 1569 року обширні землі України литовської відійшли до Польщі Найвище піднесення маєтності Радзивілів пережили в коротке неповне двадцятиліття перед смертю князя Михаїла Казимира в 1762 році.

 

відп. ред. Ференцева Ю. В.

К. : Балтія-Друк, 2012. 272с.

ISBN 978-966-8137-73-0

 

Передмова (А. Бумблаускас)

Радзивіли у сучасній історії. Спадок Радзивілів у ХІХ-ХХ ст. (Г. Кіркене)

Радзивіли: жива історія ВКЛ (інтерв'ю з Матеєм  і Миколаєм Радзивілами)

Бібліографія

 

 

Родину Радзивілів уже в XIX ст. називали "легендою". Бо насправді без її представників не обходиться жоден сюжет з історії ВКЛ, починаючи з оповіді, що походила від Ліздейка, який пояснив Гедиміму його сон про заснування Вільнюса. І далі - Миколай Чорний і Миколай Рудий, Миколай Христофор Сирітка й Миколай Христофор Перун - все цс представники роду, що проник у глибини історичної пам'яті. Його наче увінчує королева Барбара. Це персонажі, що уособлюють усю історію ВКЛ. Це якісний аспект значення цієї родини. З кількісного погляду достатньо згадати, що з самого постання Радзивілів наприкінці XV ст. і до самого кінця існування ВКЛ - а це період у 300 років - більш як половину цього часу, себто майже 166 років, ця родина у своїх руках тримала найвищий уряд у ВКЛ - посаду віденського воєводи. Це найважливіший пост у ВКЛ, значення якого особливо зростало, коли правитель мешкав не у Вільні, а у Кракові чи Варшаві, а це сталося якраз після московсько-польських воєнних конфліктів у середині XVII ст. 

 

В історії стародавньої Литви, яку ми називаємо Великим князівством Литовським, ми зазвичай згадуємо князів Гсдиміновичів - усю родину від Гедиміна до Сигізмунда Автуста. Але другою за важливістю родиною є Радзивіли. Радзивілів називали "батьками вітчизни" - patres patriae. (Цей вислів прийшов з Давнього Риму, де так титулували людей, які підтримували державу, особливо республіку). А в пізніший період ВКЛ або Речі Посполитої Обох Народів Радзивіли, інтегровані в спільну з Польщею історію, стали навіть першою родиною, що не мала собі рівних навіть серед польських дідичів. Такими вони й залишилися в польській колективній пам'яті до сьогодні.

 

Радзивіли постали раніше, ніж М. Радзивіл Чорний і М. Радзивіл Рудий стали значущими політиками. Таки заручини Барбари з Сигізмундом Августом зміцнили позиції роду, але, з іншого боку, особливий статус Радзивілів не утвердився іце до цієї події. Ба більше - слава цьою роду зміцніла, холи 1547 року М. Радзивіл Чорний виклопотав титул князя (герцога) Священної Римської імперії собі й усім своїм нащадкам, а також нащадкам М. Радзиніла Рудого. Історія роду Радзивілів також ілюструє розмаїті нашої спільної історії. Ці магнати уславилися й тим, що більшість з них у XVI ст під час Реформації стали кальвіністами. На Заході поширювалася жорстка непримиренність, точилися найбільші релігійні війни - 1572 року в Парижі під час Варфоломіївської ночі католики знищували гугенотів. Тож ВКЛ тих часів без перебільшення можна назвати "оазою миру та спокою". До Литви XVI ст. заради свободи віросповідання утікали переслідувані з Англії; ними опікувався Радзивіл Чорний. Він узагалі прославився як діяч надзвичайного розуму, адже полемізував із самим Кальвіном. У ті часи це, мабуть, прирівнювалося до дискусій із папою. Сучасні дослідники зазначають, що Радзивіл у Великому князівстві Литовському намагавсл створити своє власне відгалуження протестантизму - щось на кшталт англіканства. Вільну прирівнювали до найвизначніших центрів Реформації Цюріха та Женеви. За часів Радзивілів Чорного та Рудого у ВКЛ існувало 10 конфесій. У наш час цс не дивовижа, але тоді це було феноменально. У ті роки подібний лібералізм вважався унікальним.

 

У контексті епохи виділялася й тема палкого кохання Барбари Радзивіл та Сипзмунда Августа. Вони заручилися таємно, а згодом усупереч волі матері короля, Бони Сфорца, Барбара була проголошена королевою. Ще одну тенденцію підбиває інший представник роду Радзивілів - син Миколая Радзивіла Чорного Миколай Радзивіл Сирітка, що вирішив повернутися у католицтво. У 1582-1584 рр. він став першим представником Литви, що вирушив до Святої землі; мандрував також по Сирії та Єгипту. Про свої враження він писав у книжці "Подорож до Єрусалима". 1586 року він поселив у Несвіжі єзуїтів, костел для них звели ті ж самі архітектори, які у Римі збудували Іль-Джезу - храм Святого імені Ісуса. Так зусиллями Сирітки барокова архітектура у ВКЛ створювалася паралельно із Західною Європою. Радзивіли та Сирітка з Несвізьким костелом могли б стати символом постання Литви як частини Європи. Взагалі, історії життя цих видатних особистостей, особливо Барбари Радзивіл, спільні для Польщі, Литви, України й Білорусі, і, по суті, співвідносяться з тими цінностями, які наголошують на європейській відкритості Радзивілів, їхній толерантності, дипломатичних і військових здібностях, державному патріотизмі, а у випадку Барбари Радзивіл ще й на яскравій і героїчній любовній драмі. Тож, народи колишнього ВКЛ зближують спільні символи. Але до активного діалогу заохочують не тї персонажі, яких особливо поціновують різні історіографічні традиціі. І тому вони стають справжніми, як кажутьу наші часи, «джерелами історичної пам'яті». Достатньо взяти, приміром, Януша Радзивіла.

 

 

Для литовців він герой, який підтримав Кейданську угоду зі шведами, що скасовувала Люблінську унію. (Біля могили в Кедайняй присягала кавалерія Війська Литовського). Для поляків це зрадник, що зрікся Люблінської унії. Саме як зрадника його зображено в романі Гснрика Сенксвича "Потоп". Зовсім іншою є його постать для українців, для них він жорстокий супротивник козаків, який у 1651 році підпалив Київ. Імовірно, заради помсти українські козаки, що вже служили Москві, у 1655 році зруйнували Вільну. Не згадуватимемо тут інших «суперечливих» Радзивілів. Згадаймо лише двох останніх видатних представників роду - Рибоньку та Пане Коханку. Життя між Вільною та Несвіжем, Оликою та Бялою (Бяла Підписка), посада віденського воєводи та інші литовські й польські посади (наприклад, львівського старости). Історія роду Радзивілів обіймає весь регіон, Річ Посполиту Обох Народів, однак чи не найбільше вона згадується в Україні І чи не найменше - литовцями, бо після згасання біржанської та дубинківськоі лінії вона вже не є акцентованою, хоча були Радзивіли й у Тауєнай. Завдяки українським музейникам, особливо зусиллям легендарною Бориса Возницькою, саме колекції й портрети Радзивілів і Олики стали невід'ємною та вельми важливою частиною надбання українського живопису у Львові та Олеську. Однак найбільш солідною в цьому підношення виглядає Білорусь, і текст білоруського історика Ольги Баженової, що публікується в цьому виданні, унаочнює це - майже в усіх лініях Радзивіли трактуються як невід'ємна частина історії та спадщини Білорусі, шо дозволяє простежити їхні долі аж до сьогодення.

 

Зрозуміло, інколи постає питання, чому Радзивіли так віддалилися від Литви й навіть від Польщі? Передусім треба згадати поріг забуття - з пам'яті було витерте геть усе, що пов'язувалося з традиціями Великого князівства Литовського. Дався взнаки так само і сільський та етнокультурний характер національного відродження на межі ХІХ-ХХ ст. як у Литві, так і в Білорусі та Україні, який передбачав зречення вельможності та панства. Можливо, існував ще один поріг забуття. Часто говорять, що Сталін у 1945 році пересунув кордони Польщі зі сходу далі на захід, і ріка Буг стала східним рубежем Польщі. Але ці кордони між Польщею і а ВКЛ до того вже існували сторіччями, а саме про це й забувають і литовці, і поляки, і українці, як забувають і про всю пізнішу історію ВКЛ. Але про це пам'ятала царська Росія, розглядаючи землі ВКЛ як «істинно російські». Таким чином батьківщина Радзивілів і їх володіння - Литва, Білорусь і Україна були інтерпретовані як частина російської історії, а аристократія ВКЛ у культурному і психологічному відношенні бачила себе з Польщею.

 

Річка Буг стала межею між Варшавським князівством, створеним Наполеонам у 1807 році, і Польським королівством, створеним у Відні 1815 року. Хоча Річ Посполиту поділили між собою три імперії, проте повстання в XIX ст. підняли тільки супроти Росії, а частина Радзивілів обрала собі місця якнайвіддаленіші від "матінки". Так, з клецької гілки постала берлінська лінія. Хоча Вільна, що у XIX ст. належала Російській імперії, сьогодні часом називається навіть столицею польської культури того часу. Але нищення віденської ідеологічної та історичної нам'яті про ВКЛ у Російській імперії зробило своє: про ВКЛ усе частіше згадували лише у Варшаві, а центр могутності та впливу родини Радзивілів пересунувся до Берліна. Мабуть, це пояснює, чому володіння Радзивілів Бяла (у Підляшші; навіть після Люблінської уніі належала ВКЛ, у 1806 році була долучена до Варшавського герцогства, а 1815 року - до Польського королівства) і Шидловець (маєтки Радзивілів на землях Корони, тобто у складі Польщі, з середини XVI ст.) їм були миліші, ніж Несвіж, що їм також належав, проте якого Радзивіли не відвідували аж півстоліття.

 

Усе-таки найважливішим є те, що за розмірами свого спадку Радзивіли не мали собі рівних у всьому ВКЛ, чи, як тепер ми могли б сказати, в УБЛ (скорочення Єжи Гедройця для визначення цього регіону - Україна, Білорусь, Литва) і навіть на більших просторах, що займають Польщу, вищезгадану Німеччину та ще дальші країни. Отже, нема більш значущої родини, чия ідея та спадщина так об'єднували б народи забутого ВКЛ - Україну, Білорусь, Литву, так і Польщу. Без Радзивілів немає історії ВКЛ, без них була б інша історія всього регіону УБЛ. Через це Радзивіли заслужено привертали увагу до себе в науковій історіографії. Наведена в кінці видання сучасна історіографія Радзивілів (наведено тільки концептуальні, визнані в світі або представлені в національних традиціях праці) показує, що історіографічний інтерес до родини Радзивілів постійно зростає, поширюється і його географія, приваблюючи литовських, білоруських та українських науковців, однак усе ще домінує професійна польська історіографія, яка автоматично, часто-густо без злого умислу, до колективної підсвідомості впускає польську програму «національної демократії» та її ідеологію - надбання «окраїн», тобто «кресів» (польською - kresy), уважати частиною польської культури. Отак часто й Радзивілів беззастережно інтерпретують як частину польської спадщини.

 

Тому таким актуальним і значущим є повернення Радзивілів до ВКЛ, як і погляд на них з Вільнюса й Дубників, з Несвіжа та Олики. Це й роблять дослідники історії Радзивілів: Раймонда Рагаускеие а Литви, Ольга Баженова з Білорусі, Володимир Александрович з України, а долі сучасних Радзивілів розглядає Генуте Кіркене, литовська дослідниця конкурентів Радзивілів - Ходкевичів.