Антропологія релігії

Книга, яку ви незабаром читатимете, є, без перебільшення, першою у своєму роді колективною працею з антропології релігії, створеною саме для української аудиторії. Вона пропонує дещо нові методологічні підходи й компаративний погляд на окремі спільноти і суспільство загалом, цінності й соціальну поведінку, що вважаються релігійними тими людьми, які дотримуються їх. Це віддзеркалює антропологічний підхід до вивчення релігії, який ґрунтується на польових дослідженнях, довгому включеному спостереженні й інколи навіть співучасті в житті та діяльності тих спільнот, які описуються й інтерпретуються у цій книзі.

 

Існує не так багато досліджень релігії з використанням названих методів, які розглядали б ситуацію у Східній Європі і ширше — у Євразії, однак українською мовою на разі не було опубліковано жодної монографії або тематичного збірника праць, які висвітлювали б вивчення релігії саме з культурно-антропологічного підходу. Це прикрий факт, оскільки наявність і важливість релігії в цьому регіоні продовжує зростати. 

 

Уклад. К. Баннер, Ю. Буйських

К.: ЛУХ І ЛІТЕРА, 2019. 440 с.

ISBN 978-966-3788־713־ 

 

В. Єленський. Передмова 

К. Ваннер. Вступ. Використання антропології для розуміння релігії та культурних змін 

 

Частина І ВЕРНАКУЛЯРНА РЕЛІГІЯ 

Частина II ДОЛАЮЧИ КОРДОНИ, ЗМІНЮЮЧИ ФРОНТИРИ 

Частина III РЕЛІГІЙНИЙ БРІКОЛАЖ 

Частина IV РЕЛІГІЯ, ЩО ДІЛИТЬ І ЄДНАЄ: ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ 

Список ілюстрацій 

Про авторів 

 

 

Рівно тридцять років тому, коли до падіння Берлінського муру залишалося буквально кілька тижнів, антропологи й соціологи бурхливо сперечалися навколо майбутнього релігії в країнах, де її викорінення тривалий час було зведено в ранг державної політики. Погодьтеся, від відповіді на питання про те, що відбувається з релігією після чотирьох, а для СРСР — семи десятків років квазі- атеїстичного експерименту, коли тоталітаризм сам намагався стати Церквою, багато в чому залежить наше розуміння не лише власне релігії, а людської природи як такої. Роль релігії у формуванні культурних норм і соціальної психології величезного регіону, форми, в яких соціорелігійні моделі пережили «розвинутий соціалізм», масовий потяг до заборонених чи, як мінімум, не схвалюваних владою практик — все це не могло не викликати величезного інтересу дослідників. Соціологи, антропологи, психологи і філософи отримували небачений шанс — упродовж власної академічної кар’єри за стислий проміжок часу на власні очі побачити, що трапляється з релігією в суспільствах, які стрімко переходять від політичної монополії і планової економіки до політичного плюралізму і капіталізму. Було б щонайменше дивним не скористатися цим шансом, і десятки, якщо не сотні, західних дослідників вирушили на посткомуністичний простір, щоби доторкнутися до змін особисто й отримати інформацію про них із перших уст. Результатом став цілий корпус якісної літератури, присвяченої таким різним аспектам релігійних трансформацій у регіоні, як шлях транзитних суспільств до релігійної свободи, релігія у так званому запізнілому націєтворенні та державному будівництві, зустріч релігій регіону з цілими 

поколіннями, які не знали елементарного релігійного виховання й освіти, з травмами і виразками посттоталітаризму, вибух новітніх релігійних рухів, постання мегацерков, які суцільно складалися з конвертитів і навіть такій раніше закритій темі, як релігія і сек- суальність, у тому числі сексуальність нетрадиційна. Цей корпус дедалі більшою мірою збагачувався дослідженнями вчених країн регіону, котрі постали перед проблемою осмислення реальності, динаміка змінюваності якої виявилася просто-таки блискавичною.

 

Швидко виявилося, релігія не просто вирвалась із гетто, ок- ресленого їй минулими режимами, а й впевнено оголосила про свою безпосередню участь у посткомуністичному порядку денному. Колапс Радянського Союзу та об’єднання Німеччини, розпад Югославії й «оксамитове» розлучення Чехії зі Словаччиною, конфлікт навколо Нагірного Карабаху і війна в Чечні — релігія була (хай і в дуже різних масштабах) у кожній із цих подій. Ще більш виразно вона взяла участь у конструюванні нових колективних і особистих ідентичностей. Вчорашні радянські люди, які з різним ступенем усвідомлення й добровільності розірвали зі старими сенсами, що визначали їхню спільнотну належність, звернулися до нових символів і маркерів, котрі виокремлювали колективне «ми» і позиціонували його щодо «вони». Релігія перетворювалася на важливий чинник політичної й етнічної мобілізації, ставала серйозним, часом вирішальним елементом грузинськості чи хорватськості, румунськості чи сербськості. Екуменізм, який здавався безальтернативною стратегією для вірних різних релігій, що однаково страждали від жорстоких гонінь, став об’єктом дошкульної критики. Задавнені образи, суперечності, міжетнічні й міжконфесійні проблеми, загнані вглиб і наглухо загерметизовані державами «поліцейського благоденства», вибухнули — потужно і майже синхронно. Конфлікти між релігійними центрами і периферіями, між православними й католиками, так званими традиційними релігіями і релігіями новітніми, між тими, хто бачив нову ситуацію як можливість, і тими, хто сприймав її як загрозу, — все це дуже суттєво позначилося на релігійній картині транзитної епохи. Релігійні діячі заходилися вибудовувати демаркаційні лінії, навіть стіни, які виявлялися суголосними з політичними фронтирами. Вчорашні метрополії намагалися перешкодити відцентровим процесам, у тому числі, причому далеко не востанне, — у церковних питаннях. Релігійно-політичні проблеми стали предметом напружених (і, відзначимо, провальних) міждержавних перемовин між Москвою й Києвом, Белградом і Скоп’є, Кишиневом і Бухарестом. 

 

У посткомуністичних країнах число тих, хто вважав себе православним чи католиком, нерідко перевищувало число тих, хто визначав себе віруючим. Нерелігійні люди впевнено говорили про те, що релігія необхідна для цілісності моральної архітектоніки суспільства і що релігійні інститути, не пов'язані з прорадянськими режимами, здатні зробити вагомий внесок у розв’язання численних проблем, які ці режими залишили у спадок. Власне, книга, яку ви тримаєте в руках, і є однією з відповідей на виклики, що їх кидає релігія своїм дослідникам. Це дослідження релігії, яка пульсує в суспільному і культурному житті, у націєтворенні і навіть у геополітиці. Проте ще більшою мірою це дослідження тієї релігії, яка не вписується в організовані інституційні рамки, у строгість догматів і канонічних приписів; яка маніфестує себе в уявленнях і віруваннях, часто дуже далеких від «офіційних» чи «канонічних», у вельми специфічних практиках і ритуалах; у священному тремтінні, в особистому і колективному досвідах. У тому, зрештою, що колись Роберт Белла назвав «шейлаїзмом» — за ім’ям своєї респондентки Шейли Ларсон, яка має власну віру, «власний маленький голос», що веде її по життю.