Докаш - Кінець світу - еволюція протестантської інтерпретації

ЗОЛОТОЙ ФОНД ЭСХАТОЛОГИИ

---

 

Як показує аналіз релігійної літератури, саме в останні десятиліття XX та на початку XXI ст.ст. збільшилась кількість праць по питаннях кінця світу, приближения страшного суду, пропаганди різноманітних форм утопічних вчень, які посилаючись на природні (землетруси, повені, засухи, погана екологія) та соціальні (голод, хвороби, епідемії, насилля, тероризм, війни) катаклізми, пророкують близький кінець земної цивілізації, на зміну якій повинна прийти інша, „нова" Божественна історія, яка поверне людство до часів відновленого раю. У зв'язку з цим в останній період буквально пішла мода на ідеї месіанізму, есхатології (вчення про кінець земного існування людства і окремої людини — авт.), різного типу пророцтв [392, с.116].

 

Надія на відродження до нового життя та очікування не тільки кращого, але й блаженного майбутнього, все більше пророкується в релігійних часописах, як конфесійними, так і позаконфесійними рухами та вченнями. В опублікованій ними інформації про с підковується дві тенденції: з одного боку, проводиться звеличування першородної чистоти, блаженної повноти буття, які передували історії та до яких пропонується повернутися; з іншого боку — пропонуються нові можливості, які з'являться в прийдешній, оновленій історії після кінця цієї цивілізації за принципами лінійного розвитку.

 

Варто зазначити, що теологічні догмати в будь-якому християнському віросповіданні найтіснішим чином пов'язані з очікуванням есхатологічних подій - кінця світу і другого приходу Христа, який повинен відкрити для людства ідеальний вимір існування. Симптоматично, що саме в період загострення соціальних, екологічних, духовних криз і інших потрясінь, що є характерним для сьогоднішньої цивілізації, активно підсилюються різноманітні прогнози про майбутні долі світу, про близький всезагальний колапс, близьке світопредставлення. Характерно, що ці есхатологічні мотиви супроводжують історію постійно, для їх виправдання завжди знаходяться відповідні пророчі ознаки, які обґрунтовуються догматично. Відзначимо, що актуалізація чи підсилення есхатологічних настроїв виникає саме тоді, коли розмивається віра, перестає працювати відповідна епосі система цінностей, відбувається секуляризація духовного простору. Оскільки цивілізація продовжує крокувати в майбутнє в ситуації, коли їй постійно пророкується крах, кінець, в релігійному середовищі розробляються доктрини, які або відстрочують цей кінець, або ж подають есхатологію у привабливому вигляді. До них можна віднести, у першу чергу, різноманітні міленіалістські теорії (вчення про Тисячолітнє Царство — авт.).

 

Сюди ж можна зарахувати велику кількість напрямків теологічних доктрин 60-х pp. XX ст. як спроби реалізувати есхатологію (доказати, що вона виконалась першим приходом Христа — авт.): теорія „відповідального суспільства", „теологія революції", „політична теологія" [81, с.53-64]. Це також теорії „реалізованої есхатології"" Чарльза Додда [352, с.40], „екзистенційної" чи „позачасової есхатології" Рудольфа Бультмана, „попередньої есхатології" чи „теології надії" Юргена Мольтмана [78, с.119-120].

 

В контексті оновлення міфологічних есхатологічних сюжетів Біблії та надання їм привабливості через оновлену термінологію, працюють теорії „реінтерпретації" та „деміфологізації" [292, с.56-57]. їх завдання - актуалізувати есхатологію як вчення про кінець світу, зняти з неї архаїчні апокаліптичні нашарування, увести ідеї етичного та соціального оптимізму. В цих вченнях питання ставиться наступним чином: головне не те, що буде після другого приходу Ісуса Христа, а те, що з Його появою в історії розпочалася нова ера як символічне торжество великих ідеалів [78, с.128]. Враховуючи, що питання есхатології є достатньо не простими для сприйняття та розуміння на рівні буденної свідомості, автор провів спробу дати їх фахове тлумачення, зробити відкритою інформацію, яка була на довгий час законсервованою в богословському середовищі, оскільки релігієзнавцями і науковцями майже не висвітлювалась, або подавалась у перекрученому вигляді.

 

Тому в цій книзі вчення про кінець світу буде розглядатися як релігійний феномен, що пройшов складний шлях еволюції, виступав у різноманітних формах на різних історичних етапах, але завжди живив надію на зміни і краще майбутнє, хоча й з діаметрально протилежних позицій — через знищення існуючого стану, або еволюційним шляхом через моралізацію суспільства.

ПЕРЕДМОВА

2.1.   Витоки, зміст та типологія християнської есхатології

2.2.   Ранньохристиянська есхатологія: релігієзнавчо-екзегетична інтерпретація

2.3.   Есхатологія в контексті апокаліптичної та пророчої літератури ..

2.4.   Структурно-функціональний аналіз провідних складових есхатології

2.5.   Хіліастичні теорії як складова християнської есхатології

3.1. Провідні тенденції формування есхато-хіліастичної ідеології

3.2. „Персональна есхатологія" Мартіна Лютера

3.3. Провидіння, як принцип спасіння в есхатології Ульріха Цвінглі

3.4. Сотеріологічні аспекти есхатології Жана Кальвіна

3.5. Проблематичний зріз предестинаційної есхатології Якова Армінія

3.6. Соціальний есхатологізм в релігійній доктрині Томаса Мюнцера

3.7. Форми реалізації хіліастичних ідей у вченні та практиці анабаптизму

4.1. Апокаліптично-пророчий зміст адвентистської есхатології

4.2. Хронологічний принцип та його відображення в міленіалістському вченні Свідків Єгови

4.3. Пророчі візії в есхатології християн віри євангельської - п'ятидесятників

5.1. Проблеми теологічного модернізму і соціального оптимізму в есхатологічних вченнях представників ліберальної теології

5.2. Нова ортодоксія в контексті есхато-хіліастичних ідей сучасності

5.3. Глобальні проблеми людства в апокаліптичній теології новітнього протестантизму

ПІСЛЯМОВА

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК

ГЛОСАРІЙ РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ І БОГОСЛОВСЬКИХ ТЕРМІНІВ

Феномен есхато-хіліазму є безперечно складним, не до кінця зрозумілим як в еволюційному плані, так і з точки зору трансформації поглядів на його провідні компоненти. При аналізі основних ідей з цієї проблематики автор зустрівся з трудністю класифікації величезного масиву літератури, в основу якого міг би бути покладений теоретико-методологічний, хронологічний, генетичний, тематичний та інші принципи.

 

Маємо проблему і з визначенням джерел. З одного боку джерелами виступають різноманітні тексти, але сюди можна віднести як праці Отців Церкви, так і реформаторів та представників конфесійної теології. Щодо останніх, то тут взагалі неможливо визначитися, що можна вважати джерелом, оскільки таких праць — декілька сотень. Як бачимо, виникає розмите поле джерельної бази. Щоб зняти цю проблему ми будемо посилатися лише на ті праці, в яких викладені засадничі принципи есхатології з одного боку, з іншого — ми не будемо виокремлювати джерела в окрему групу праць, а будемо їх включати в класифікаційні групи в контексті тематичного аналізу. Тому нам уявляється доречним запропонувати саме тематичний класифікаційний підхід, який дозволяє поділити джерела та літературу згідно основним напрямкам досліджуваної проблеми. При такому підході вся інформаційна база буде класифікована за 4-ма групами.

 

До першої групи праць ми віднесемо джерела та літературу, які визначають витоки, сутнісний зміст, типологію, провідні складові допротестантської есхатології. Другу групу досліджень складуть роботи представників Реформації та інтерпретаторів ранньопротестантських есхато-хіліастичних ідей і поглядів. Третя група літератури буде представлена працями з конфесійної теології, де буде викладена специфіка доктринальних поглядів на феномен есхатології. Сюди ж буде включено ряд праць богословів та науковців аналітико-критичного характеру. Четверту групу літератури складуть праці представників новітнього протестантизму (ліберальна і неоортодоксальна та сучасна протестантська теологія) та ряд досліджень інтерпретаційного характеру.

Автор, безперечно, не претендує на досконалість такого класифікаційного принципу, однак, це дає можливість побачити як, хто і в якій мірі досліджував ті чи інші проблеми з есхатології і на що, у першу чергу, зверталась увага. Такий підхід є виправданим і з тієї точки зору, що за останніх два десятиліття проблематика есхато-хіліазму науковцями не досліджувалась, за винятком представників систематичного та конфесійного богослов'я. З огляду на це, автор переважно буде посилатись на богословські джерела та літературу.

Аналіз першої групи досліджень ми розпочнемо з праць, які визначають сутнісні характеристики феномену есхатології та висвітлюють початкові стадії становлення і розвитку системи есхато-хіліастичних ідей (вчення ессеїв, зороастрійців, мітраїстів, іудеїв, ранньохристиянських сект).

 

Дослідженням сутнісних характеристик феномену есхатології займалась велика кількість дослідників, серед яких, у першу чергу, можна назвати Августина Гіппонійського, У.Грудема, П.Гопченка, П.Еннса, М.Еріксона, Т.Лейна, А.Маграта (Мак-Грата), Ч.Райрі, Г.Тіссена, які розробили дефініції та систему провідних складових есхатології. Спільним для них є те, що вони визначають есхатологію як доктрину, вчення, богослов'я про останні дні і події; відмінним — різні підходи до типології есхатології та її структурних компонентів.

 

Безперечно, фундаментальним екзегетичним дослідженням, де дається широка інтерпретація новозавітніх есхатологічних ідей, є книга Августина Гіппонійського (Блаженного — авт.) „Про град Божий" [2;3]. Роботу можна вважати методичним посібником, оскільки тут пропонується визначення поняття „кінець", проводиться структурно-функціональний аналіз категорій „царство", „смерть", „воскресіння", „межовий стан", „Тисячолітнє Царство"; запропоновано концепцію розвитку історії, де епоха Церкви тлумачиться як період між першим і другим приходом Христа. Серед сучасних вищеназваних дослідників пальму першості можна надати Генрі Тіссену, який виклав своє розуміння есхатології'в „Лекціях з систематичної теології" [354]. Ця робота заслуговує великого поцінування саме за системний виклад матеріалу щодо тлумачення есхатології, та обгрунтування принципів її поділу на особисту та загальну. Хоча автор розглядає доктрину останніх днів лише з позицій особистої есхатології, дослідження значиме тим, що по-перше, тут здійснено богословський структурно-функціональний аналіз провідних складових есхатології; по-друге — кожна складова розглядається з точки зору мети, завдань, періоду реалізації в контексті існуючих концептуальних підходів.

 

Особливе місце у розвитку богословських поглядів з означеної тематики посідає праця Уейна Грудема „Систематичне богослов'я: Вступ у біблійне вчення" [96], оскільки тут не тільки визначені структурні компоненти, але й запропонована типологія есхатології: особиста та всезагальна. Значним доробком в царині есхатології можна вважати працю Пола Еннса „Підручник з богослов'я" [145], де з позицій систематичного богослов'я розроблена система структурних компонентів: смерть, небо, пекло, повернення Христа, воскресіння мертвих, суди, Тисячолітнє Царство, вічний стан та показані причини виникнення суперечок щодо тлумачення сутнісних характеристик есхатології. Робота Міларда Еріксона „Християнське богослов'я" [394] подібна до інших із цього розряду, однак веде мову не стільки про кінець часу, скільки про завершення лінійної форми розвитку світу. Тобто, надає перевагу не апокаліптичному, а сотеріологічному контексту. Важливим здобутком цієї роботи можна вважати й те, що М.Еріксон розробив методологію тлумачення есхатологічних доктрин та класифікацію основних теорій есхатології. Також слід відзначити дослідження богослова Алістера Маграта „Вступ до християнського богослов'я" [206], в якому дещо по-іншому тлумачиться есхатологія — вчення про християнські очікування та пропонується інша типологія есхатології: особиста чи індивідуальна та загальна. Специфічною рисою роботи є акцент на лінійному підході до історичного часу. Прикладом системного підходу до есхатології є праця Чарльза Райрі „Основи богослов'я" [97], де в діалектичному зв'язку розглядаються кінцеві долі як людини, так і світу. Системна структура есхатології у Ч.Райрі відрізняється від інших тим, що він включає в неї поняття „межового стану" людини та „підхоплення Церкви".