Егер Едіт Єва - Вибір

Одного разу навесні на запрошення головного психіатра ВМС США Едіт Іва Еґер ступила на борт винищувача без ілюмінаторів, що попрямував до одного з найбільших військових кораблів у світі — американського авіаносця «Німіц», який базувався біля берегів Каліфорнії. Літак раптово знизився перед крихітною півторастаметровою злітно-посадковою смугою та приземлився зі струсом, бо його хвостовик зачепився за аерофінішер, що не дає літакові впасти в океан. Докторку Еґер, що була єдиною жінкою на кораблі, представили в капітанській каюті. З якою місією вона прибула? Вона мала навчити п’ять тисяч юних військових моряків давати собі раду зі скрутою, травмою та хаосом війни. Незліченну кількість разів докторка Еґер була клінічною експерткою, яку запрошували, аби лікувати солдатів, зокрема спецпризначенців, що потерпають від посттравматичного стресового розладу та травм мозку. Як ця тендітна старенька може допомагати такій чималій кількості військових лікувати внутрішні наслідки жорстокої війни? Ще до того, як відбулося моє особисте знайомство з докторкою Еґер, я зателефонував їй, аби запросити її прочитати гостьову лекцію у Стенфорді в рамках мого курсу «Психологія управління розумом». Через її вік та акцент я уявляв собі стару як світ babushka з хусточкою на голові, зав’язаною під підборіддям. Та щойно вона звернулася до моїх студентів, я побачив її цілющу силу. Вона сяяла своєю променистою усмішкою, блискучими сережками та яскравим золотим волоссям і з голови до ніг, як мені згодом сказала дружина, була вбрана у «Шанель». Жахливі та болісні історії виживання в нацистських таборах смерті вона розповідала оптимістично та енергійно, з гумором, з поставою та сердечністю, яку я можу змалювати як чисте світло. У житті докторки Еґер було чимало темних часів. У підлітковому віці вона була ув’язненою в Аушвіці. Попри катування, голод та постійну загрозу знищення, вона зберегла розумову та душевну свободу. Жахіття, що випали їй на долю, не зламали жінку — вони заохотили її та загартували. Насправді мудрість Еґер походить з глибини найбільш руйнівних епізодів її життя. Вона спроможна сприяти зціленню інших, бо колись сама подолала шлях від травми до перемоги над нею. Вона усвідомила, що може використати власний досвід людської жорстокості, аби розкрити можливості інших — від військових, на кшталт тих, що перебували на борту американського авіа носця «Німіц», до пар, що намагаються повернути колишню близькість; від тих, хто пережив знецінення чи насилля, до тих, хто страждає від залежності чи хвороби; від тих, хто втратив кохану людину, до тих, хто втратив надію. І всіх нас, хто кожного дня нашого життя потерпає від розчарувань та складнощів, її послання надихає зробити власний вибір, аби звільнитися від страждання та знайти своє внутрішнє сяйво.

Едіт Єва Егер - Вибір

пер. з англ. Христина Радченко. — Київ : Книголав, 2020. — 400 с. — (Серія «Полиця бестселер»)

ISBN 978-617-8212-28-1

Едіт Єва Егер - Вибір - Зміст

Передмова від Філіпа Зімбардо, доктора філософії

Частина 1: В’язниця

Вступ: Я ув’язнювала свою таємницю, а моя таємниця ув’язнювала мене

1. Чотири питання
2. Те, що ти тримаєш у своїй голові
3. Та, що танцює у пеклі
4. Колесо
5. Сходи смерті
6. Обрати стеблину трави

Частина 2: Втеча

7. Мій рятівник, мій кривдник
8. Через вікно
9. Наступного року в Єрусалимі
10. Втеча

Частина 3: Свобода

11. День імміграції
12. Новоприбула
13. Ви були там?
14. Від одного вцілілого іншій
15. Що очікує життя
16. Вибір
17. Тоді Гітлер переміг
18. Ліжко Ґеббельса
19. Залишити камінь

Частина 4: Зцілення

20. Танок свободи
21. Дівчина без рук
22. Якимось чином вода розступається
23. День звільнення

Навесні 1944-го мені було шістнадцять. Ми з батьками та двома старшими сестрами жили в угорському місті Кошша Вже бачили навколо передвісники війни та відчували упередження. Носили жовті зірки, припасовані до пальт. Нашу стару квартиру відібрали нілашисти — угорські нацисти. Газети звітували про фронти боїв і німецьку окупацію по всій Європі. Батьки за столом схвильовано переглядалися. Одного жахливого дня мене виключили зі складу олімпійської збірної з гімнастики, бо я єврейка. Та, на щастя, я більше переймалася власними підлітковими проблемами. Була закохана у свого першого хлопця, Еріка, — високого розумного юнака, з яким познайомилась у книжковому клубі. Знову і знову уявляла собі наш перший поцілунок, милувалася новою блакитною шовковою сукнею, яку пошив для мене тато. Відзначала власне вдосконалення на заняттях балетом і гімнастикою, жартувала із Маґдою, своєю вродливою старшою сестрою, та Кларою, яка навчалася гри на скрипці в Будапештській консерваторії. І тоді все змінилося. 1 . Одного холодного квітневого світанку всіх євреїв Кошші було вивезено та ув’язнено на цегельній фабриці на околиці міста. Кілька тижнів по тому нас із Маґдою та батьками посадили до вантажівки, що прямувала до Аушвіцу. В день нашого прибуття моїх батьків було вбито в газових камерах. Першої ночі в Аушвіці я була змушена танцювати для Йозефа Менґеле, офіцера СС, сумнозвізного Янгола Смерті. Саме цей чоловік ретельно перевіряв новоприбулих у селекційних чергах у день нашого приїзду та відправив мою маму на смерть. «Танцюй для мене!» — наказав він, коли я, заклякла від жаху, стояла перед ним на холодній бетонній підлозі бараку. Оркестр поза бараком почав грати вальс «Блакитний Дунай». І тоді я згадала мамину пораду — ніхто не може забрати в тебе те, що ти тримаєш в своїй голові, — заплющила очі й поринула у власний внутрішній світ. У своїй голові я не була ув’язнена в таборі смерті, не була пошматована втратою, не була замерзла та голодна. Я уявляла, ніби стою на сцені Будапештської опери й танцюю партію Джульєтти з балету Чайковського. З надр свого таємного сховища я змусила руки підійматися, а ноги кружляти. Закликала всю свою силу, щоб танцювати заради власного життя. Кожна мить в Аушвіці була справжнім пеклом на Землі. І водночас моїм найпотужнішим уроком. Я страждала від утрати, катувань, голоду та невпинної загрози смерті, але й віднайшла для себе інструменти для виживання та звільнення, якими й досі користуюся у психологічній клінічній практиці та власному житті. Восени 2019 року, коли я пишу ці рядки, мені дев’яносто два. Я здобула ступінь докторки з клінічної психології в 1978-му й уже впродовж сорока років лікую пацієнтів на терапевтичних сеансах. Мені доводилося працювати з ветеранами війни та жертвами сексуального насилля, зі студентами та громадськими діячами, з генеральними директорами компаній; з тими, хто бореться із залежністю чи потерпає від тривожності та депресії; з парами, які захлинаються у почуттях образи або прагнуть повернути близькість; з батьками та дітьми, що навчаються жити разом або навпаки — окремо. Як психологиня, як мама, бабуся та прабабуся, як уціліла Аушвіцу, я волію розповісти вам, що найгірша в’язниця — не та, в якій мене замкнули нацисти. Найгірша — та, яку я звела для себе сама.