Фріс - Рим і Патріярхати Сходу

Ця книга не має на меті подати докладну історію стосунків між Римом і патріярхатами Сходу в І тисячолітті. Нам ідеться тільки про те, щоб показати, як постали ці патріярхати і як папи І тисячоліття розуміли особливе упривілейоване становище патріярхів. Для цього треба коротко охарактеризувати й тодішні права патріярхів, що визначали автономію патріярхатів у період перед розколом.

 

Тільки на такому історичному тлі можна буде належно зрозуміти події II тисячоліття. Мова піде про посталі в перших століттях і до великої міри самостійні церковні адміністративні округи, згодом названі «патріярхатами» або ж «католикосатами». Вони виникали як усередині Римської імперії, так і зовні, хоча давні вселенські собори, що були саме загальноімперськими, ведуть мову лише про патріярхати на її теренах. 

 

переклад з німецької Олега Конкевича, Софії Матіяш

серія «Памятки історично-богословської думки», вип. 2

Львів: Видавництво Українського католицького університету 2015, 416 с.

ISBN 978-966-2778-34-2 (Видавництво УКУ)

ISBN 978-966-395-876-7 (Видавництво «Свічадо»). 

 

До українського читача 

Вступ 

Скорочення 

 

Частина перша: Перебіг подій 

Частина друга: Ставлення Риму до самобутности Сходу 

Додаток до розділу сьомого частини першої: Унія в Румунії, 1697-1701

Джерела і література 

Географічний покажчик 

Покажчик імен 

Покажчик назв (конфесії, конгрегації Римської курії, монаші чини та згромадження) 

 

 

У цій книзі ми не мали наміру ані детально описувати історію єднання східних патріярхатів із Римом, ані розповідати про різні етапи процесу зближення й остаточного укладення окремих уній. Ми зосередилися радше на загальних проблемах, пов’язаних з існуванням у рамках Вселенської Церкви самобутніх східних Церков, а також на ставленні Риму до східних Церков і проблематиці цих стосунків. У принципі, йдеться про те, як можна узгодити між собою єдиність і католицькість, однаково важливі для Церкви. Чи єдиність неодмінно означає тотожність богослужбової мови, обрядів та звичаїв, канонічного права та єрархічної структури? Чи підпорядкування установленому від Бога главі цілої Церкви, таке важливе для її єдности, мусить в усіх частинах Церкви трактуватися однаково, а чи з єдністю Церкви цілком узгоджується традиційна для східних патріярхатів відносна автономія? Чи безумовно конечна єдність у суті віри виключає будь-яку самостійність у розумінні та представленні цієї віри, тобто будь-яке самобутнє богослов’я? Чи можуть у Церкві співіснувати різні форми благочестя й мистецтва? Надто радикальне насадження одностайности в цих питаннях, змішування єдности з уніформізмом може призвести до того, що Вселенська Церква стане ототожнювати себе з якимсь одним народом та його звичаями, а всім іншим народам буде дуже важко сприймати таку рестрикційну Церкву як рідну. Отже, надмірний наголос на єдиності в Церкві означає поважну загрозу для її католицькости. У дискусіях із християнським Сходом Рим знову й знову стикався з цими проблемами. В різні часи він пробував розв’язувати їх по-різному. Отже, можна написати цілу історію ставлення Риму до Сходу та його особливостей. Саме це ми й спробували зробити.

 

Джерельні матеріяли до цієї теми такі обширні, що їх годі було опрацювати самотужки, та ще й за короткий час. Обставини, зокрема початок II Ватиканського собору, спонукували не баритися з виданням запланованого твору. Не дочекавшись сподіваної співпраці від інших, автор був змушений звузити рамки дослідження й обмежитися давніми патріярхатами Близького Сходу. Що стосується решти східних Церков, то в першій частині праці, в якій розповідається про перебіг подій, коротко розглянуто історію їхніх стосунків з Римом остільки, оскільки вони провадили до унії. Більше уваги приділено тільки унії в Румунії. У цій, першій, частині автор скористався цінною допомогою різних фахівців у окремих галузях і за це висловлює їм - а особливо монсеньйору Октавіяну Бирля - щиру вдячність. На жаль, при написанні цієї книги не знайшлося співпрацівника, що взявся б за ґрунтовне представлення надзвичайно важливої Берестейської унії, яке, безперечно, було б дуже доречне. Утім, головне в цій книзі - її друга, систематична, частина, для якої в першій частині лише окреслено певні історичні рамки. У другій частині показано, як змінювалося ставлення Риму до східних обрядів, правового устрою східних Церков, автономії східних патріярхатів, богослов’я та благочестя Сходу. Крім того, в окремому розділі охарактеризовано позицію Риму щодо нез єдинених східних Церков та їх єрархії. З цим тісно пов’язане й питання богослужбової спільности з нез’єдиненими, якому теж присвячено окремий розділ. 

 

Вважаємо, що, заради ясности, ці три аспекти ставлення Риму до християнського Сходу слід розглядати окремо, бо ж у кожному з них позиція Риму розвивалася по-інакшому, тож ідеться справді про різні комплекси питань. Деколи в окремих розділах розглядаються ті самі документи й події, але під іншим оглядом; такі повтори допущено задля ясности викладу. У цій, головній, частині праці розглядаються здебільшого тільки ті документи, що стосуються давніх східних патріярхатів у період від розколу 1054 р. й до понтифікату Льва XIII включно. Інші східні Церкви згадані лише побіжно, в рамках основної тематики. Звісно, варто було б приділити іншим Церквам більше уваги, але це навряд чи змінило б загальну картину позиції Риму щодо проблем, які виникали в його стосунках зі Сходом. Тому автор вважав за краще від цього відмовитися, щоб не затримувати ще на роки видання цієї книги. Ми намагалися розглядати всі дотичні до нашої теми питання з безумовною об’єктивністю. Тут треба зауважити, що описана на прикладах із Сходу тенденція до переходу від місцевої автономії до дедалі більшої централізації характерна не тільки для Сходу - схожим чином вона розвивалася й на Заході. На Заході, крім Риму, ніколи не було патріярхатів у властивому значенні цього слова, однак окремі Церкви, наприклад, в Африці, Франції та Іспанії, мали широку автономію.

 

Проте слід пам’ятати й про істотну відмінність між Сходом і Заходом: на Заході ця централізація відбувалася повільно й органічно, а тому не супроводжувалась великими потрясіннями. Натомість на Сході католицькі патріярхати, що почали формуватися з XVI ст., зненацька й безпосередньо зіткнулися з цілком незнайомою ситуацією - з сильною централізованою владою Риму, який хотів керувати Сходом так само, як доти керував Заходом. З боку Риму це було цілком зрозуміло, і тут не йшлося про якесь свідоме утискання християнського Сходу. Не слід вимагати від централізованої влади Римської Церкви XVI-XVII ст. такого історичного мислення, яке прийняте сьогодні. І все ж таки саме фактичний брак історичного мислення призвів до ускладнень, що стали на заваді єднанню. З перспективи сьогодення ставлення Риму до християнського Сходу в минулі століття багато в чому здається об’єктивно помилковим. Досвід багатьох століть, на який ми сьогодні спираємося, дає нам змогу бачити речі в іншому світлі, аніж їх бачили ті, що, як сини свого часу, мусили розв’язувати нагальні проблеми без опори на такий досвід. Провід Церкви доручений людям, які в полагодженні практичних питань можуть помилятися. Справжня велич Церкви саме в тому й полягає, що Божий Дух провадить її до своєї мети, незважаючи на всі вади її членів. Незаперечні хиби, яких - попри найкращі наміри - припускалися представники Західної Церкви в її багатовікових стосунках з християнським Сходом, обтяжують ці стосунки й дотепер і почасти пояснюють глибоко закорінену недовіру східних християн до Римського престолу та й взагалі до всього західного. Найперша умова того, щоб Схід і Захід могли стати на шлях возз’єднання, - це усунення такої недовіри. А для цього потрібна беззастережна відкритість і чесність при описі минулого та його помилок. Сподіваємося, нам вдалося зробити в цю справу певний внесок.