Джерела й витоки секулярності відшукати набагато складніше, ніж причини та передумови секуляризації. Адже, як ми з’ясували, розкриваючи зміст дефініцій ключових категорій і понять, секулярність обов’язково передбачає характеристику сутнісних ознак не лише суспільних процесів, ідейних настанов, але передусім провідних світоглядних акцентуацій. Але й власне секуляризація як процес конкретних змін у суспільних моделях взаємозв’язків соціальних груп та різних людських інститутів має джерела саме ідейно-світоглядній історичній спадщині, котра часто не має прямих історичних конотацій з конкретними подіями чи рішеннями, котрі є яскравими свідченнями «секуляризаційних процесів». Проте опосередковано вона мала відповідну дієвість для формування ґрунту цих процесів. Більше того, не виправданими є наміри віднаходити детермінанти секуляризаційних процесів і секулярності в кризових ситуаціях минулого чи сьогодення. Знак рівності між кризою, навіть морально-духовною, і секулярністю є хибною методологічною настановою – як у контексті богословського, так і флософсько-релігієзнавчого цілісного вивчення феномена секулярності та постсекулярності в релігійності.
Українська дослідниця історико-філософських витлумачень секуляризації У. Лущ доводить, що не секуляризація – головна визначальна сила кризових станів сьогодення. Ця дослідниця констатує, що кризові переживання відзначали різні етапи історії, тож годі говорити про унікальність кризи сьогодення. Ця авторка підкреслює: «До того ж критика сучасності і діагностування кризи є свого роду наслідком віри у міф про «Золотий вік», ідеалізоване минуле, порівняно з яким тепер (яким би століттям не було це «тепер») усе погано. По-друге, секуляризація – це складний тривалий процес, повноцінне розгортання якого стало можливим завдяки унікальному синтезу здобутків Осьового часу, Античної спадщини, християнства та європейського культурно-історичного середовища» [164, с.9]. Тобто, при аналізі характерних рис сьогодення, намагаючись відповісти на питання про якісні характеристики секулярності та постсекулярності, ми неодмінно звертаємося не лише до тих її ідейних джерел, котрі асоціюються із мислителями доби Відродження та Просвітництва. Адже вони вже тільки констатували конкретні секуляризаційні процеси, описували ті події, сучасниками яких були, та осмислювали ті зміни, котрі спостерігали як безпосередні учасники. Логіко-історичний підхід вимагає звернення до ідей тих мислителів, котрі готували ґрунт для формування секулярності як особливого феномену в європейській цивілізації.
Античні філософи інтуїтивно, не будучи до кінця свідомими перетворень, котрі стануться в Європі після зміни її релігійної ідентичності з язичницької на християнську, будучи «людьми свого часу», все ж зуміли закласти такі потужні когнітивні імпульси, що запрограмували принцип ефективної синергії філософських та богословських, світських та віроповчально-релігійних інтенцій в релігійності (як би ми її не характеризували в якісному плані). Ба більше, попри величезний часовий проміжок, саме їхній ідейний доробок опосередковано дав підстави таким сучасним теоретикам секуляризації, як Ч. Тейлор чи Х. Касанова, говорити про секулярність як «іншу духовність». Вона не суперечить релігійності, а лише змушує відповідальніше та вимогливіше ставитися до власних релігійних переконань на предмет їхньої морально-ціннісної адекватності. Слідом за такими мислителями, напевно, й міркує У. Лущ, що «секуляризація є свідченням духовного поступу, хоч, ясна річ, цей процес не є всеосяжним, однорідним; до того ж трапляються прикрі рецидиви у формі псевдорелігій тоталітаризму та сучасної міфотворчості. Секуляризація не призводить до втрати трансцендентного, подолання прірви між досконалим божественним і нікчемним людським. І внаслідок цього злиття трансцендентне зовсім не вульгаризується, не знецінюється – натомість іманентне, цьогосвітнє, людське переоцінюється і стає значущим» [164, с.9]. Така переоцінка «людського» через призму оцінки Надприродного розпочалася ще в добу Античності. Ми спробуємо у своєму дослідженні виявити філософські передумови секулярності через окреслення знакових концептуальних узагальнень філософів Античності, Середньовіччя та Відродження, ідеї яких надали детермінаційних імпульсів подальшим світоглядним змінам в європейському ідейно-ментальному та духовному просторі.
Горохолінська Ірина - Постсекулярність: філософські та богословські інтенції сучасної релігійності
Монографія. - Чернівці: Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2019. – 424 с.
ISBN 978-966-423-524-9
Горохолінська Ірина – Постсекулярність – Зміст
Передмова
Розділ 1. Філософсько-релігієзнавчі витоки та концептуалізація дискурсу секулярності / постсекулярності
- 1.1. Кореляція релігійного і світського у філософському мисленні від Античності до Ренесансу
- 1.2. Підходи до осмислення релігійності в новочасній та післяпросвітницькій філософській думці
- 1.3. Методологія аналізу секулярності і постсекулярності в сучасних соціології та філософії релігії
Розділ 2. Ґенеза та діалектика секулярного / постсекулярного в богословських вченнях
- 2.1. Ірраціональні та раціональні аспекти релігійності у возіях середньовічної теології
- 2.2. Богословські новації Реформації на шляху секуляризації європейської релігійності
- 2.3. Постмодерні та постсекулярні засновки динаміки сучасних богословських концепцій
- 2.4. Есхатологічно-футурологічні акценти сучасного постсекулярного богослов’я
Розділ 3. Синергія секулярного / постсекулярного в сучасному релігійному та соціально-культурному житті
- 3.1. Етична варіативність аксіосфери сьогодення і трансформації релігійності
- 3.2. Секулярне в релігійній естетиці і релігійні конотації у світському мистецтві
- 3.3. Функціонування релігійності в ціннісних колізіях сьогодення: соціально значущі горизонти
Висновки
Список використаної літератури
Категории:
Благодарю сайт за публикацию:
