Ідеології, як бачимо, не є вічними. Вони народилися в певний момент еволюції культури, і їхня історія досі триває, позначена злетами, кризами та трагедіями. Епоха їхнього народження - це епоха пізнього просвітництва та раннього романтизму, коли в кількох країнах Європи інтелектуали прагнули винайти нові всеохопні системи ідей. Вони мали б кинути виклик релігії і були водночас достатньо антирелігійними за змістом та достатньо релігійними за формою, пафосом та мобілізаційним потенціалом.
У цьому сенсі ідеології прагнули стати новими релігіями в епоху пошуку пострелігії. Відмовляючись від ідеї трансцендентного божественного, вони прагнули шукати сакральне «тут», «на землі», в іманентній реальності, реальності «тут» і «зараз» - у реальності економіки, історії, біології, класу, нації чи раси. Вони прагнули ідеалізувати матерію і привести «земне» до рівня «небесного».
Володимир Єрмоленко - Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ-ХХ століть
К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2018. 480 с.
ISBN 978-966-378-577-6
Володимир Єрмоленко - Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ-ХХ століть - Зміст
Вступ
- Народження ідеологій
- Долі ідеологій
- Плинність ідеологій
- Матриці ідеологій
Французька революція: проходження через смерть
- Палінгенесія: Шарль Бонне
- Сен-Мартен та ілюмінати
- Жозеф де Местр: авангардний контрреволюціонер
- Палінгенесія і проходження через смерть: Балланш
- Орфей нових днів: Шатобріан
Романтизм і хитрість добра: Мефістофель як культурний герой
- Новація романтизму: зло як хитрість добра
- Благо через зло: метафізика жертвоприношення
- Король-жертва
- Страждання як інституція: нова теорія в’язниці
- Історії страждань: література мучеників
- Метафізика болю: від Блана де Сен-Бонне до Леона Блуа
Народження тотальності: слабкість індивіда, сила колективних тіл
- Релігія людства і культ мертвих
- Народ як новий абсолют: Лямне, Міцкевич, Джоберті
- Від Папи до Народу: Лямне та Мішле
- Поляки: Міцкевич, Чешковський, Вронський
- Джоберті та італійці
- Людство як божество: Конт, Лєру
- Оґюст Конт: фемінна релігія людства і новий культ мертвих
- П ’єр-Анрі Лєру: палінгенесія через пам’ять
Клас як група обраних: марксизм
- «Ліві» та «праві»: єдність попри суперечність
- Маркс і «молоді гегельянці»
- Маркс і Бруно Бауер
- Маркс і Мозес Гесс
- Крихкий базис, крихка над будова
- Економіка та біологія
- Маркс і расизм
- Маркс і антисемітизм
Раса як «усе»: расизм і захід
- Британія: раса і євгеніка
- Роберт Нокс: «раса - це все»
- Дизраелі: «все - це раса»
- Кінець століття: дарвінізм як ідеологія
- Народження євгеніки
- Колоніальний наратив: травелоги, расизм та література
- Франція: зло змішування
- Америка: страх перед melting pot
- Лібералізм і расизм
Готуючись до катастроф: палінгенесія і кінець століття
- Нова теорія палінгенесії: Шопенгауер
- Ніцше: бути сильнішим за смерть
- Ніцше і Росія
- Росія і фальсифікація добра: Соловйов
Фашизм: тріумф траншеократії
- Літературний початок: д ’Аннунцио
- Політичне продовження: Муссоліні
- Фашизм інтелектуалів: доктрина
- Коррадині і націоналізм
- Рокко і державницький націоналізм
- Панунцио і синдикалізм
- Джентиле і гегельянство
- Фашизм звичайних людей
- Спротив реальності: фашистські розчарування
Нацизм: раса як закон
- Німецький антисемітизм
- Пауль де Ляґард: народження антисемітизму з духу філології
- Г’юстон Стюарт Чемберлен: як британець став німецьким расистом
- Альфред Розенберг: від «засад» до «міфу»
- Люди криги: нордична космологія, нордична етика
- Гітлер, здібний учень
- Нацизм і компенсація
- «Життєвий простір»: географія як фантазм
- Життя понад усе: жорстокість біофілії
- Нацизм і «гуманізм»
- Нацизм і комунізм: приховані паралелі
Комунізм: від емансипації до рабства
- Ленін: єретичний марксизм
- Сталін: пошуки ефемерного ворога
- Селяни як «останній капіталістичний клас»
- ГУЛАГ: покарання як виховання, покарання як «перековка»
- Колишні люди
- Показові процеси
- Покарання без злочину, злочин без покарання: вбивства за квотами
Російська ідеологія: суміші та екстреми
- По той бік добра і зла: злочин без покарання Федора Достоєвського
- Сакральність влади, владність сакрального
- Самозванство: влада навпаки
- Російська ідеологія: стирання розрізнень
- Кінець цінностей: зоополітика
- Російський садизм
- Рідинність ідеологій: нова реальність
Замість висновків: плинність ідеологій і XXI століття
Бібліографія
Володимир Єрмоленко - Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ-ХХ століть - Вступ - Народження ідеологій
20 червня 1796 року Антуан Дестют де Трасі, народжений у Парижі французький аристократ із шотландським корінням, друг Ляфаєтта та поціновувач Кондильяка, виступає з лекцією в Інституті Франції - новій, створеній революціонерами інституції, покликаній поширювати знання та науку в новому суспільстві. У цій лекції Дестют де Трасі вперше вживає слово, яке згодом матиме величезну історію. Від початку воно мало досить невинне значення, майже не мало політичних конотацій та було націлене на ліпшу систематизацію наук.
Це було слово «ідеологія».
Дестют де Трасі об’єднає навколо себе групу вчених, яких назвуть «ідеологами», і займатимуться вони абсолютно іншими речами, ніж ідеологи сучасні. Слово «ідеологи» (les idéologues) матиме спочатку нейтральне значення, але згодом з нього спробує зробити посміховисько Наполеон, який вважав, що ця група вчених підриває релігію та звичаї імператорської Франції. Французька революція обожнювала давню Грецію (через півтора століття Вальтер Беньямін бачитиме в ній потаємне прагнення «цитувати» античну республіку), а тому модними ставали грецькі новотвори - на противагу латині. «Ідео-логія» була «словом про ідеї» або «наукою про ідеї» - так само, як створений у ту саму епоху неологізм «біологія» (у Франції його запровадив Лямарк у 1802-му) - «наукою про життя».
Спочатку ідеологія для Дестюта де Трасі була «частиною зоології» (une partie de la Zoologie) і мала фокусуватися на тому, що відрізняє людину від решти тварин - «здатності мислення» (faculté de penser). Але підхід до людського мислення має бути об’єктивним та науковим: Дестют де Трасі прагне наслідувати Локка, який намагався «спостерігати за людським розумом (intelligence humaine) та описувати його так, як спостерігають і описують мінерал чи рослину».
«Ідеологія» Дестюта де Трасі була сумішшю того, що сьогодні ми б назвали психологією, когнітивною наукою, логікою та антропологією, але не нехтувала вона й аналізом ідей у «моральних та політичних науках». Цей філософ захоплювався сенсуалістською філософією, з її постійним повторенням тези про те, що наша свідомість завжди є фільтром, крізь який пробивається до нас реальність, і все, що ми знаємо, - це все одно наші ідеї, легкі коливання на поверхні нашої душі. Якщо ж це так, тоді саме наука про ідеї є королевою наук - саме вона є фундаментом і дахом, методологічною засадою та вершиною собору. А тому з ієрархії наук Дестют де Трасі прибирає теологію, яка аж до кінця XVIII століття вважалася «наукою наук», - і замінює її на «ідеологію». «Ідеологія» тепер стає не просто «підрозділом» зоології - вона стає ключем для всіх інших наук, їхньою точкою допуску до істини. Вона стає вершиною знання, вона стає наукою, що має замінити релігію.
Така «ідеологія» мала бути досить матеріалістичною та антирелігійною. Її основою був «сенсуальний» матеріалізм Локка і Кондильяка, який відкидає релігію як непотрібну гіпотезу. Саме це створило проблеми: коли Наполеон стикається з планами заколоту, він покладає провину на цих атеїстів та ультралібералів, цих «небезпечних мрійників», які об’єднувалися навколо поняття «ідеологія». «Ми маємо покласти провину за ті негаразди, що їх наша прекрасна Франція зазнала, на ідеологію, на ту темну метафізику, яка підпільно шукає першопричини, на яких прагне заснувати закони народів, радше ніж використати закони, що їх знає людське серце, та уроки історії», - говорив імператор. Однак гнів імператора «ідеологія» пережила. Вона відповідала прагненню багатьох представників освічених верств мати теорію, що «замикала» б на собі всі науки, була б їхнім архітектонічним планом. Саме через це вона долала національні бар’єри, проникаючи в інші країни Європи, зокрема до Німеччини, де її «зустріне» Карл Маркс.
Мине рівно півстоліття після «Елементів ідеології» Дестюта де Трасі - і Карл Маркс та Фридрих Енгельс вживатимуть це слово з абсолютно іншим значенням. У «Німецькій ідеології» вони даватимуть означення ідеології, яке стане визначальним для всієї подальшої інтелектуальної історії. «Ідеологія» Дестюта де Трасі мала досліджувати ідеї, але Маркс і Енгельс вважали всі наявні в культурі досі ідеї ілюзіями, які є хибною свідомістю і відповідають інтересам «панівних» класів. А отже, ілюзіями були і дослідження хитросплетінь цих ідей: претензія мати строгу науку, яка досліджувала б закони мислення, аргументації та творення ідей, видавалася творцям «Німецької ідеології» абсолютно хибною, навіть злочинною. Не переконувала їх і антирелігійність «ідеології»: оскільки ця наука є глибоко «ідеалістичною», вона не усуває релігії, а тільки імітує її, залишаючись її в’язнем.
Олії до вогню доливало те, що Дестют де Трасі виходив за межі суто «когнітивної» науки: він також пропонував свою версію погляду на суспільство та на політичну економію, що мала відверті симпатії до капіталізму і не дуже переймалася питаннями бідності та соціальної несправедливості. Це ще більше схиляло Маркса та Енгельса до такої думки: що більш «абстрактною» є філософія, що більше вона захоплюється дослідженням «чистих ідей», то більше в цій чистоті вона ховає прагнення ввести в оману, заховати справжні проблеми, виправдати домінування одного класу над іншим. Тому «ідеологія» стала для Маркса та Енгельса одним із головних об’єктів для атаки.
Парадокс, утім, полягає ось у чому. Спочатку презирливо до «ідеології» ставилися праві, консерватори. Для Наполеона, який прагнув в епоху першої Імперії повернути Францію до зрозумілих традиційних та релігійних орієнтирів та примирився з католицькою церквою у знаменитому «Конкордаті», «ідеологія» була «мрійництвом», причому ліберальним мрійництвом, яке повставало проти релігії і прагнуло «перезаснування» суспільства на якихось інших цінностях. Коли Маркс атакує «ідеологію», він ніби дзеркально повторює напад консерваторів, але робить це з іншого флангу. Його претензії діаметрально протилежні: Наполеон вважає «ідеологів» антирелігійними, Маркс - занадто релігійними; Наполеон вважав «ідеологів» занадто матеріалістичними; Маркс - занадто ідеалістичними. Звісно, Маркса можна зрозуміти: той стиль мислення, який він винайшов, просував і в який «загортав» свої ідеї, вимагав від нього атаки на те, що він вважав останніми залишками «метафізики». Утім, усі ключові претензії, які Маркс мав до «ідеологів», зрештою з плином історії обернулися проти нього самого.
Наприклад, Маркс вважав, що «ідеологія» відривається від реальності, гублячись у хитросплетіннях абстрактних ідей. Але батьки марксизму теж страждали від подібної хвороби: спочатку, коли марксизм був більш «романтичним», він переймав головні історіософські теми своєї епохи, що мали коріння в метафізиці та консервативній філософії. Згодом, ближче до кінця XIX століття, коли він втратив обох засновників, марксизм починав втрачати опертя в емпіриці та перетворювати на релігійні догми тези, які виявлялися все менш науковими і натикалися на серйозні емпіричні спростування, наприклад, тезу про те, що розвиток капіталізму неодмінно призводить до збідніння та маргіналізації пролетаріату. Все це ми побачимо нижче. Те саме можна сказати і про «релігійність» ідеологій. «Німецькій ідеології» Маркс закидав те, що вона живе в ілюзорній реальності ідей, забуваючи про реальність емпіричну, і що антирелігійність «ідеології» була хибною, оманливою, підробленою, адже насправді, попри свою війну з теологією та намагання будувати наукове знання без огляду на теологічні догмати, «ідеологія» повертала релігію крізь чорний хід. Але те саме можна сказати і про сам марксизм: знайшовши для себе більш «глибинну» антирелігійну формулу, ніж «ідеологія» Дестюта де Трасі, марксизм повторив те, що сам закидав раннім ідеологам - до того ж у значно більшому масштабі: він став, можливо, найбільшою антирелігійною релігією XX століття.
Однак ключова проблема марксизму полягає в тому, що від «ідеології» як в’язниці ідей, що заступає шлях до реальності, він так і не вивільнився. Непомітно для себе він став тим, за що критикував попередні теорії і чого сам так боявся: релігією ідей, самореферентною системою догм, із якої немає спасіння, царством ілюзії. Прагнучи прорубати вікно до реальності та «матерії», віками нібито закрите ілюзорними екранами ідей, що відображали цінності та інтереси панівних класів, марксизм усього лише створив новий екран - ще більш непроникний, ніж попередні. Він прагнув вибратися з Платоновой печери тіней, а натомість ще більше в цю печеру заглибився.
Категории:
Благодарю сайт за публикацию:
