Кмета-Ічнянський – Рік двотисячний – Поема

“Бог не мав часу творити поезію і тому доручив це земним постам”. Таке високе визначення поезії і її творців зринуло з уст видатної української письмен- ниці-клясика Ольги Кобилянської.

Подібне спадається на думку, коли перечитується новий твір поета Івана Кмети-Ічнянського, — поема “РІК ДВОТИСЯЧНИЙ...”, що її оце віддаємо читачевій увазі. Не інакше, як небеса навіяли поетові візію недалекого майбутнього, що чекає людство в 2000-му році. І хоч в епілозі поет каже, що його візія — це видіння, що об’явилося головному персонажеві твору Гнатові Любарському, та це видіння не тільки “тривожне, а й пророче”.

Розчеплення атома все може принести. І він таки, за поетичною візією автора, приніс світову трагедію- катастрофу. Та не все й не всі загинули. Божим чудом уцілів і Гнат Любарський, головний герой поеми “РІК ДВОТИСЯЧНИЙ...”. Вісімдесятлітньому ученому й поетові посивіло 10 років на безлюдді у хащах канадської півночі. Курінь був його житлом, дичина і риба — його поживою... На березовій корі поет пише, а на дереві мітить окремі знаки — викарбовує їх сокиркою — нерозлучною супутницею в суворім лісі”...

Одначе не будемо переповідати змісту поеми “РІК ДВОТИСЯЧНИЙ...” Уважний читач сам перечитає її. Хочемо тільки закарбувати й собі, що пише на березовій корі Гнат Любарський, — чи то пак, як змальовує поет Іван Кмета-Ічнянський свою тривожну візію, зображену в роздумах і переживаннях героя твору.

Поемою “РІК ДВОХТИСЯЧНИЙ...” автор сягнув верхів’я свого творчого вияву, — поемою, що просто пахне образами, крилатим словом і глибокою думкою. Цей вияв іскрився й у попередніх його поетичних творах, які не потребують рекомендації, бо промовляють самі за себе. Промовляють у збірках: “Арфа” і “Рідні Мелодії”, видані в Україні; промовляють на сторінках поезій: “Ліра Емігранта”, “Чаша золота”, “Крила над морем” і “Заграви вечірні”, видані в Канаді й Америці.

Та все ж таки найглибше й найяскравіше промовляють до серця рядки поеми “РІК ДВОТИСЯЧ- НИЙ...”, що являє собою згущені рядки творчої мудрости. Щирий пісенний лірик, Іван Кмета-Ічнянський, виявляє й у поемі свою сердечну ліричність, але вже ліричність, забарвлену розлогим епосом. Білим віршем ллється поетова епічна течія, хлюпочучи образами:

“Писав повільно в тиші Гнат Любарський,

На білій він писав корі з берези,

На півночі далекій на канадській, —

Як в хащі біла ніч просилась в хижу,

А сон крильми йому на очі віяв,

Мов подих милої, давноминулий...”