Люїс Клайв Стейплз - Переживаючи скорботу

Коли «Переживаючи скорботу» було вперше опубліковано, ще під псевдонімом Н. В. Клерк, одержавши цю книжку в дарунок від подруги, я прочитала її з великою цікавістю і певною відстороненістю. Тоді я перебувала на середині власного шлюбу, з трьома малими дітьми, і хоча дуже співчувала К. С. Люїсу в його скорботі по смерті дружини, проте на той час його біль був настільки далеким від мого досвіду, що глибоко мене не торкнувся. За багато років, уже після смерти мого чоловіка, інший друг надіслав мені «Переживаючи скорботу», і я читала цей твір в очікуванні значно більшої особистої причетности, аніж під час першого прочитання. Частини книжки глибоко зворушили мене, але загалом моє переживання горя і Люїсове дуже різняться. Насамперед, коли К. С. Люїс побрався із Джой Девідмен, вона лежала в лікарні. Він розумів, що одружується з жінкою, яка помирає від раку. І хоча сталася несподівана ремісія і кілька добрих років відтермінування вироку, проти мого сорокалітнього шлюбу, його досвід був лише доторком. Його запросили на пишне свято весілля, але урочистий обід з-перед його лиця було брутально прибрано, коли він устиг скуштувати не більше за ковток аперитиву. І в Люїса те раптове вилучення спричинило короткочасну втрату віри. «А де тим часом Бог? […] Ідеш до Нього, коли твоя потреба безпросвітна, коли будь-яка інша допомога марна, і що знаходиш? Двері затріснуті перед твоїм обличчям».

Смерть одного з подружжя після тривалого й щасливого шлюбу — це геть інша річ. Можливо, я ніколи так сильно не відчувала Божої присутности, як упродовж місяців умирання мого чоловіка й після його смерти. Це не витерло сліз туги. Смерть коханого — ампутація. Проте, коли одружуються двоє людей, обоє мають погодитися, що один із них помре раніше за іншого. Коли К. С. Люїс одружився із Джой Девідмен, цілком напевне очікувалося, що вона помре першою, якщо не трапиться нічого несподіваного. Він оженився із невідворотним очікуванням смерти, що є надзвичайним свідченням любови, мужности й особистої жертовности. Тоді як смерть, що настає після повноцінного шлюбу і тривалого життя, є частиною всього дивовижного ланцюга подій: народитися, любити, жити й померти. Коли я читала «Переживаючи скорботу», проживаючи власне горе, я зрозуміла унікальність кожного досвіду скорботи. Завжди є певні подібності: Люїс згадує дивне відчуття страху, забудькуватість, потребу щось їсти, ковтати. Можливо, усі віруючі, як і Люїс, відчувають відразу до тих, хто каже про будь-яку трагедію: «Нехай буде воля Твоя», так, ніби Бог-Любов ніколи не заповідає нам, Його створінням, нічого, окрім добра. Люїс не приховує відрази до тих, хто намагається вдавати, ніби для віруючого смерть неважлива, відрази, що її відчуває більшість із нас, незалежно від сили нашої віри. І К. С. Люїс, і я поділяємо страх перед утратою пам’яті. Жодна фотографія не зможе відтворити усмішку коханої людини. Іноді короткий погляд на когось на вулиці, хто живий, у русі, у дії, прострелить різким болем істинного спомину. Але наша пам’ять, хоч яка вона дорогоцінна, наче сито, і спогади неминуче просіюються крізь неї.

Як і Люїс, я теж вела щоденник, продовжуючи звичку, що зародилася, коли мені було вісім років. Цілком нормально занурюватися в нього; це спосіб позбутися жалости до себе, самопотурання та егоцентризму. Те, із чим ми розбираємося в наших щоденниках, ми не вихлюпуємо на родину та друзів. Я вдячна Люїсу за чесність його щоденника скорботи, бо він цілком чітко дає зрозуміти, що людині дозволено тужити, що це нормально, це правильно — тужити. І християнин не позбавлений цієї природної реакції на втрату. Люїс порушує питання, над яким загадуємося всі ми: куди після смерти відходять ті, кого ми любимо? Люїс пише: «Я завжди міг молитися за померлих, і досі роблю це з деякою впевненістю. Але коли намагаюся помолитися за Г. [так у своєму щоденнику він називає Джой Девідмен], я затинаюся». І це почуття мені добре зрозуміле. Кохана людина є такою великою частиною нас, що ми не відчуваємо її окремою особою. Як нам молитися за те, що є частиною нашого серця?

Люїс Клайв Стейплз - Переживаючи скорботу

пер. з англ. та примітки Ю. Баір

Львів: Свічадо, 2024, 96 с.

ISBN 978-966-938-867-4

Люїс Клайв Стейплз - Переживаючи скорботу - Зміст

Мадлен Л’Енґл. Передмова

Дуґлас Г. Ґрешем. Вступ

Розділ 1- Розділ 4

Блейк писав про шлюб Неба і Пекла. Я ж пишу про розрив цього шлюбу не тому, що вважаю себе спроможним суперечити генієві, – я навіть не знаю достеменно, що той мав на увазі. Однак люди постійно пробують поєднати Небо і Пекло. Вони вважають, що насправді не існує неминучости вибору, і якщо стане розуму, терпіння, а головне – часу, то можна якось сумістити Небо і Пекло, допасувати їх одне до одного, розвинути або витончити зло в добро, нічого не відкидаючи. Як на мене, це велика помилка. Неможливо взяти в дорогу все, що в тебе є, іноді доводиться залишати навіть око або руку. Дороги нашого світу – не радіуси, якими рано чи пізно доберешся до центру. Щогодини, а може й частіше, ми виходимо на роздоріжжя і доводиться вибирати. Навіть на біологічному рівні життя подібне на дерево, а не на річку. Воно рухається не до єдности, а від єдности; живі істоти що довершеніші, то різноманітніші. Визріваючи, будь-яке благо все сильніше відрізняється не тільки від зла, а й від іншого блага.

Я не вважаю, що той, хто здійснив неправильний вибір, загине; він врятується, але лишень тоді, коли знову вийде (або буде виведений) на правильний шлях. Якщо сума неправильна, то ми виправимо її тоді, коли повернемось назад, знайдемо помилку і підрахуємо наново; однак не виправимо, якщо рахуватимемо далі. Зло можна виправити, перевести ж його в добро неможливо. Час не лікує зла. Ми повинні сказати «так» або «ні», третього не існує. Якщо не відкинемо Пекла або навіть цього світу – не побачимо Неба. Якщо ж виберемо Небо – не збережемо ні краплини, ні дрібки Пекла. Там, у Раю, ми побачимо, що все маємо і нічого не втратили, навіть якщо відсічено руку; що зерно того, чого так спрагло шукали у своїх навіть найрозпусніших мареннях, буде (понад наші сподівання) очікувати нас там, у «Горнім Краю». Хто гідно здійснить мандрівку, матиме право сказати, що все є благо і що Небо є скрізь. Та допоки ми тут, цього не маємо права говорити. Якщо ж це зробимо, то, вірогідно, прихилимося до фальшивої і згубної думки, виобразивши собі, що все є благо і всюди – Небо.