Петров - Скрижалі пам’яті

Обширні мемуари Петрова містять численні копії приватних листів, які привносять живий колорит настроїв конкретного дня. Те, що не оприлюднювалося синхронно до подій, просіювалося в пам’яті й свідомості як вторинне чи надміру делікатне, — вміщено автором у мемуарні та автобіографічні тексти, які він сам призначив для публічного ознайомлення. Перед нами — “чистий експеримент” на чесність історика, котрий усвідомлює, що для історичного процесу та його розуміння наступними поколіннями немає нічого неважливого: кожен штрих може допомогти краще зрозуміти гііинуле (без ідеалізації чи зверхності) й порозумітися хронологічно віддаленим поколінням людей. 

 

Мемуарні тексти Петрова містять значний пласт фактологічної інформації та різночасові авторські самооцінки. За умови психологічної відкритості Петрова, його “простоти” і “прямоти” в поведінці, вчинках, висловлюваннях, оцінках дій, слів і думок інших, ці тексти адекватно відбивають неприховані збудники і пружини свідомості, думки героя на ментально-психологічному рівні у структурній парадигмі індивідуалізації людини. Все сказане передбачає обов’язок упорядника познайомити читача з автором друкованих текстів насамперед через інші “незалежні” й максимально різноманітні джерела — тобто з’ясувати його образ/портрет, яким він уявлявся сучасникам ученого, його друзям і ворогам, офіційній владі й колегам, членам сім’ї, родичам тощо. Важливо спостерігати становлення особистості та професіоналізму, формування системи цінностей та вподобань, спосіб життя автора і його стосунки з іншими людьми. Ця інформація — ключ до розуміння самих текстів через характеристику авторського начала. 

 

Упоряд. В. Ульяновського, І. Карсим

К.: Либідь, 2003. 336 с.

Серія “Пам’ятки історичної думки України”

ISBN 966-06-0305-3. 

 

Василь Ульяновський, Оксана Панчук. Микола Петров: портрет у часовій перспективі та різних інтер’єрах

 

Останнім часом ми дедалі більше “зазираємо” в минуле не стільки крізь призму “народних мас” чи окремих груп (соціальних, професійних, політичних об’єднань тощо), скільки за допомогою одного провідника — історичного героя, огляд життя якого дає можливість здійснити повноцінну подорож крізь всю епоху, в котру він жив. І чим цікавіший провідник, тим жвавіша, повніша, різноманітніша сама подорож у минуле. А відтак, історики полюбляють пропонувати читачеві своєрідне “турне” в минуле разом зі “знаковими особистостями”, які за своїм інтелектуально-духовним розвитком стоять значно вище рівня ординарного загалу, вище навіть визнаного елітного кола своєї доби. їхню значущість “засвідчує” сама Історія. Тобто, це ті особистості, котрі залишили довготривалий слід в історії, стали невід’ємною частиною історичного процесу не лише своєї доби, а й постійними героями писаної історії в наступні (після їхнього життя) періоди. На жаль, сьогодні на полицях книгарень ми бачимо переважно історичні портрети політичних діячів минулого, з якими читач подорожує зазвичай у світ політики та ідейної боротьби минулого. Зрідка трапляються книги, які ведуть читача в XIX ст. через особу вченого. Цей світ передбачає поринання здебільшого в інтелектуальне життя минулого. Однак у цьому разі читача “супроводжує” особистість у партикулярному мундирі — чіткого світського спрямування. Серед “знакових осіб” у гуманітарній сфері “обраними” виявляються переважно засновники наукових структур, шкіл, нових напрямів наукових знань, або ж учені — патріоти української національної ідеї (останні займають дедалі більше місця у просторі біографістики). 

 

Водночас дуже рідкісною проекцією минулого є подорож у товаристві вчених — богословів, істориків Церкви, які служили “по духовному відомству” (тобто, в церковних школах — духовних семінаріях чи Академіях). Це суттєво збіднює загальне “поле історії”, зокрема XIX ст. — часу, коли відбувався злам у релігійній свідомості, принципах і пріоритетах духовного життя значної частини (переважно інтелектуальної) суспільства. Такий перекіс у висвітленні минулого знаменує одноманітний “секулярний ухил” розвитку історичної пам’яті наших сучасників за ситуації, коли досвід минулого щодо духовної сфери життя стає дедалі актуальнішим. Ця книга репрезентує “знакову особистість”, яка працювала одночасно в ділянці церковної історії і українського літературознавства. Дана обставина стала причиною того, шо вчений був наділений “двома обличчями”, кожне з яких “розглядали” відповідні фахівці, ніби препаруючи єдність особистості, в котрій переплелися церковне і світське, російське і українське, сфера духовного і раціонального, світло й тіні XIX століття... Прикметність цієї особистості ще й у тому, що вчений прожив довге життя (1840-1921 рр.), котре “захопило” численні доленосні події в історії Східної Європи; понад 60 років він перебував у середовищі київських інтелектуалів, й зокрема, в середовищі корпорації єдиного вищого духовного закладу в Україні, котрий готував діячів Церкви та богословів, ієрархів і навіть святих; вчений здійснив колосальну кількість наукових проектів, виховав цілу плеяду учнів та послідовників. А відтак він репрезентує “інтелектуальну історію” XIX — перших десятиліть XX ст. в усіх її проявах. Окрім того, ця людина від часів приїзду на навчання до Києва перебувала “на межі” між російством (походження, стереотипи мислення й поведінки) і українством (напрям наукових студій та їхніх ідей). 

 

Здавалося б, усе викладене вище вимагає від упорядників здійснити “класичну” добірку раніше опублікованих праць ученого й умістити їх у цій книзі. Справді, праці М. І. Петрова з історії Церкви, української літератури, історії та топографії Києва, мистецтва й досі актуальні й можуть бути цікавими для сучасного читача. Однак ми пішли іншим шляхом — увазі читача пропонується добірка спогадів та авто- життєписів Петрова, що раніше не видавалися (за двома невеликими винятками). Головною спонукою до цього є не лише їх неактуалізо- ваність (зберігаються серед архівних рукописів), а й велика інформативність. Ці тексти розкривають багатющу й цікаву картину життя російського й українського суспільства, окремих соціальних (селяни, міщани) та професійних (духовенство, науковці) груп упродовж майже 80 років. Історія оживає завдяки неординарному свідку й провіднику — історику, який фіксував тогочасні події впродовж практично усього свого життя та через генеалогію — життя своїх найближчих предків. В основі усіх пропонованих текстів — люди, їхні помисли, вчинки, дії, реакція на великі й дрібні явища тощо. Але все це ми спостерігаємо очима іншої людини, котра майстерно наводить “фокус” історичної призми, виокремлює через “збільшувальне скло” десятки характерних індивідів, сотні сюжетних подій та явищ, на перший погляд ординарних. Проте саме з них, власне, й складається “олюднений” плин історії (на відміну від штучно виділених окремих її напрямів). Отже, завдяки спогадам Миколи Петрова ми маємо можливість стати очевидцями творення великої життєвої панорами, котру “малює” обдарований майстер. А відтак, ця книга не лише про Петрова та його інтелектуальні здобутки (виявлені в наукових працях) — це цілий пласт історичної пам’яті, що має унікальний код, витворений свідомістю непересічної особистості.