Пінкевич В’ячеслав – До зустрічі в небі - Два Адами

Річка Прип’ять починає свій довгий шлях у Шацьких болотах вузеньким рівчаком, а біля Міста розливається широкими і глибокими плесами. Її береги багнисті і низькі, на них росте розкішна трава, яку скошують на сіно. Колись тут водилось багато риби, її ловили вершами і ятерями, вранці виносили на базар і продавали. Трясовиння полюбилось чиркам і крижням, вони тут так жирували, що під осінь ставали важкими й неповороткими, а пір’я на них аж виблискувало й вигравало різними барвами.

 

Біля самої окраїни на південний схід від річки відходив струмок, довкола якого утворилося широке болото, що ділило Місто на Старе і Нове. Коли було сухе літо, болото висихало, і люди йшли навпростець. Навесні танули сніги і низовина наповнювалася водою, і між Старим і Новим Містом розливалося велике озеро. На заході, біля церкви, ці дві частини з’єднувались дерев’яними кладками. Коли в Страсний четвер люди поверталися з церкви із запаленими свічками, мерехтливе світло їх відбивалося у воді, і це було хвилююче видовище.

 

У Місті жили українці, поляки і євреї. Більше третини населення становили українці, потім євреї, найменше було поляків. Поляки обіймали посади лісничого, вчителя, поліцейського. Де була служба та легша робота — там і поляк. Євреї переважно жили заможно. Торгівля була в їхніх руках. Вся чорна і важка праця діставалась українцям. Піщана та суглиниста земля родила погано. Праця на землі потребує твердих мозолів і рясного поту. Коли ставало менше роботи в полі, євреї наймали українців з підводами, щоб ті везли до Варшави дрова та інші вантажі, а назад для єврейських крамниць — різний крам. Це був мізерний заробіток. Коней треба було добре годувати, тому майже всі зароблені гроші ішли на корм, а якщо злодії, яких тут було багато, вкрадуть щось із краму, то ще й залишишся у боргу в єврея. Так і жили: хто як міг.

 

По суботах євреї збиралися у синагогах, яких було п’ять.

 

А в неділю з самого ранку дзвонили дзвони, і православні прямували до собору-велетня та до церкви біля кладок, католики сходились до костелу, щоб також прославити Бога.

 

Щоправда, недавно з’явився «якийсь штунда», котрий старається зводити правовірних з правдивої дороги. Але правовірні стоять за свою віру. Так говорив батюшка в церкві.

 

Рівне: Християнський благодійний видавничий фонд «Живе слово», 2000. – 196 с.

 

---

 

Звали його Адамом. Говорив він неквапливо, ніби зважуючи кожне слово. Дорослі мають звичку, коли треба й коли не треба, присікуватися до молодих, щоб показати свою зверхність чи, як вони думають, мудрість. Він не заслуговував, щоб на нього кричали, однак вони сварилися, і Адам, мовчки вислухавши, усміхався і обеззброював недоброзичливця. Він завжди приємно усміхався, з усіма чемно вітався, легко вклоняючись. Якщо починав говорити, то хвалив співбесідника і вмів розпізнати його найвищі прагнення, виділити найкращі риси. Поводженням він виглядав старшим за свої роки. Серед цих хлопців він один був побожною людиною. Мама почала брати його до церкви, коли йому не було й чотирьох. Йому подобалась служба Божа у храмі, але він любив бувати і у віруючого Савки, до якого сходились сусіди і читали Новий Заповіт. Хороша людина той Савка, щедрий і лагідний, шкода лише, що не православної віри... Ніби освітлений передчуттям радості, йшов Адам на вечірню службу, яку вирішили провести раніше, адже сьогодні свято.

 

Адам полюбив нового священика. Отець Леонтій завжди після відправи говорив проповідь. В ній він торкався душ своїх парафіян, котрі полюбили батюшку за ці проповіді. В їхній церкві ще не було подібного священика. Так думав Адам по дорозі до церкви.

 

Рівне: Християнський благодійний видавничий фонд «Живе слово», 2001. – 340 с.