Прусак - Зрозуміти себе

Прусак Я. - Зрозуміти себе - Відкрити Бога

Я вже не пам’ятаю, де прочитав слова о. Давида Марії Турольдо, італійського священника і поета XX століття, але вони цілком можуть бути епіграфом до цієї книжки: «Помилитися щодо Бога — це найгірше, що з нами може трапитися, бо потім ми помиляємося щодо всього — історії, людини, нас самих, добра і зла, життя...». Звідси її назва: «Зрозуміти себе. Відкрити Бога». Те, що може побачити психолог і психотерапевт, — це людський бік стосунків із Тим, хто докорінно «Інший», чий «образ і подобу» ми носимо в собі (пор. Бут. 1, 26-27). З богословського погляду, ця назва є «відлунням» слів італійської містички ХПІ століття св. Анджели з Фоліньйо: «Пізнати себе, пізнати Бога! Ось досконалість людини (...) це знання — мета людини».

Зібрані тут тексти з’явилися як відповідь на потреби різних середовищ, здебільшого представлених такими часописами, як Zycie Duchowe («Духовне життя»), List («Лист»), Wi^i («Зв’язок»), та краківським видавництвом WAM. їхні редактори запитували мене про ці «помилки щодо Бога», про пастки, в які ми можемо потрапити, якщо не використовуватимемо або погано використовуватимемо психологію та психотерапію задля зрозуміння й поглиблення зв’язку з Богом, стосунків між природою і благодаттю. Наші розмови набули форми інтерв’ю або ж надихнули на написання текстів. Через це, а також з огляду на читацьку авдиторію, якій вони призначалися, опубліковані в цій книжці тексти можна поділити на легші й важчі для сприйняття, на меншою або більшою мірою богословські чи психологічні за своїм змістом. Там, де це було можливо чи необхідно, первісні тексти розширені або результатами найновіших досліджень, або ж моїми думками й висновками, які я представив по-новому через еволюцію поглядів.

Багатьом християнам важко встановити межу між позицією віри і почуттями, які супроводжують її переживання; чимало з них мають «демонічні образи Бога», бояться жити в згоді з власним сумлінням, не розуміють причин труднощів під час молитви чи «мовчання Бога». Ще хтось зазнав у Церкві кривди або згіршився «людським обличчям» духовних осіб. Підхід, представлений у цій книжці, не є відповіддю на всі згадані проблеми. Він випливає з переконання, що не існує «двох» однаково релігійних осіб, що віра — це «скарб у глиняних посудинах» (2 Кор. 4, 7-9), а наше завдання полягає в тому, щоб досягти особистої зрілости, яка має проявитися в автентичності нашої індивідуальної віри, бо духовність у нашому житті не є чимсь необов’язковим, проте це не означає, що має бути чимсь нав’язаним.

Ця книжка не претендує на жодні «остаточні» рішення — адже такого «комфорту» не може дати ні психологія, ні психотерапія. Богослов’я я теж не розглядаю як «знання про Бога», яке треба «прийняти на віру». Бо віра не використовує спекуляцію як метод; не передає знань, не має позначених маршрутів, проте це не означає, що не здатна вказати напрямок. Вона більше говорить про людину, відкриту на Бога, ніж про Нього самого.