Райт Норман - Кризове консультування

Д-р Норман Райт - Кризове консультування - Як діяти і що говорити у критичних ситуаціях

На початку 1960-х я служив в одній церкві молодіжним пастором і куратором освітніх програм. Я тільки-но закінчив семінарію та не до кінця розумів, що і як маю робити. Уперше я опинився в кризовій ситуації, коли довідався, що мені доведеться більше працювати з молоддю і менше перейматися навчанням вірян. Втім, я пристосувався, мені навіть почало подобатися, і результати не змусили на себе довго чекати. Оскільки учнів старших класів і студентів, за яких я відповідав, було понад 300, про відпочинок годі було й мріяти.

Улітку ми завжди організовували виїзд старшокласників на природу і робили це, не перериваючи процес навчання. Так, одного літа разом із 25 молодими людьми ми вирушили на кілька днів в гори Хай-Сьєрра, що в Південній Каліфорнії. Там ми жили в наметах, рибалили, спілкувалися й навчалися.

Неподалік від табору була величезна скеля, більш ніж 1000 футів заввишки, прямовисний схил якої кидав виклик навіть найдосвідченішим альпіністам. Якось уранці двоє старшокласників (один із них мріяв служити у військово-морському флоті) вирішили самостійно на неї видертися. Вони залишили табір на світанку, коли всі ще спали, нікому не сказавши про свої плани, бо знали, що через брак досвіду й відсутність альпіністського спорядження ніхто не дозволить їм таку авантюру. Отож, таємно покинувши табір, вони подолали милі зо дві до підніжжя скелі, перейшли відкладення глинистого сланцю і продовжили шлях угору Як їм вдалося вилізти на скелю без необхідного спорядження - достеменно невідомо, але вони перебували на висоті в кілька сотень футів, коли Філ несподівано зірвався й упав униз. Його товаришу, який продовжував висіти, із жахом спостерігаючи за падінням друга, згодом удалося видертися нагору й покликати на допомогу. Буквально за кілька годин про трагедію стало відомо й нам. Спершу ми не могли оговтатися від шоку, адже не хотіли йняти віри почутому. «Це не може бути правдою», - переконували ми самі себе. Минуло ще кілька хвилин - і я побачив в’ючних коней, зі спини одного з яких звисало тіло бідолашного хлопця у великому пакеті на сміття. Я зачекав поки вони зникли з очей, а потім заходився шукати телефон, аби зв’язатися зі старшим пастором, який повинен був розповісти батькам про загибель сина.

Чи розумів я тоді, що мені робити? Не зовсім. Чи знав я, що мені казати? Ні. Чи був я готовий упоратися із ситуацією, що склалася. Точно ні. У мене не було жодної професійної підготовки. Гадаю, я був схожий на тих, кому довелося надавати першу допомогу жертвам теракту 11 вересня в Нью-Йорку після падіння веж-близнюків. Для мене то був перший досвід психологічної травми.