Бог не покинув Україну - Блаженніший Святослав Шевчук у розмові із Кшиштофом Томасиком

Книга, яку Ти, Читачу, тримаєш у своїх руках, має чимало тематичних русел і смислових осей. Проте, як на мене, однією з найголовніших із них є відгук Блаженнішого Святослава на слова міського голови Києва Віталія Кличка: «Сьогодні більше, ніж хліба чи одягу, ми потребуємо від Церкви слова надії». Ця думка постійно резонує в душі Глави Церкви. Чи тоді, коли він розвиває її далі: «Церква – це не лише бюро соціального обслуговування. Це спільнота, що несе в собі силу Слова Божого, силу Євангелія». Чи тоді, коли виносить у назву цієї книги го-ловне мотто української надії: «Бог не покинув Україну». І справді, війна Росії проти України містить стільки не очікуваних людьми парадоксів, що пророчий голос Церкви є не менш важливим, ніж її душпастирське служіння. Людина прагне зрозуміти сенс цієї війни – особливо в ту мить, коли тримає на своїх руках понівечене тіло рідної істоти. В такі миті людина мусить увиразнити собі «верх» і «низ», правду і брехню, добро і зло, що дасть їй можливість відновити в собі почуття психологічної рівноваги – того, що в християнстві має назву «миру в душі».

Тому можна лише подякувати Блаженнішому Святославові та його співрозмовнику, редакторові Католицької інформаційної аґенції й давньому другові України Кшиштофові Томасику, за те, що своєю розмовою вони й дають людям оті точки духовної опори. Тут я згадаю лише кілька – ті, які важливі мені особисто. Мені важливо було почути з уст церковного первоєрарха, що сумнозвісна доктрина «русского мира» – це «нечувана мутація так званого політичного богослов’я». Що вона, як і ідеологія ІДІЛ, «не має нічого спільного ані з ісламом, ані з християнством». Тому вироблення імунітету проти політичної інструменталізації віри є, на думку автора, необхідною передумовою майбутнього Христової Церкви в сучасному світі.

Як колишнього правозахисника, мене втішає, що, навіть опонуючи цій антихистиянській доктрині, Блаженніший Святослав сміливо обстоює принцип релігійної свободи. Так, він бачить для Української Православної Церкви, що в єдності з Московським патріархатом, дві можливості вийти з нинішньої кризи: «Або вона українізується і стане українською Церквою, або залишиться з Росією і, можливо, буде Російською Православною Церквою в Україні. Ну, чому б і ні… Якщо в Україні живуть росіяни, лояльні громадяни Української держави, які хочуть належати до Російської Православної Церкви, то вони мають на це право». Було б доконечно потрібно, щоб із цілою низкою висновків автора щодо війни Росії проти України ознайомилися як у Ватикані й загалом у європейських столицях, так і в країнах так званого Глобального Півдня. Бо всюди у світі навіть на другому році війни не завжди усвідомлюють, що, за словами Блаженнішого, це «справжнісінька колоніальна війна» і що «не можна симетрично думати про війну, яка є асиметричною. Є злочинець – є жертва». Той факт, що у світі панічно бояться війни, цілком зрозумілий: українці також її боялися. Проте якщо страх перед війною стає визначальним, то християнство підміняють пацифізмом. І тоді добросердне людинолюбство європейців і загальне прагнення миру будь-якою ціною чаїть у собі небезпеку, оскільки справедливого миру не досягають ціною зречення правди, ціною етичної поразки. Ось чому висновок Блаженнішого Святослава треба почути всім: «Без засудження злочинів, без правосуддя неможливо зробити крок до примирення, бо миру без правди і правосуддя не буває… Бо тільки після взаємного прощення можна говорити про примирення».