Зелінський Андрій - Бог приходить увечері

Зелінський Андрій, ТІ - Бог приходить увечері - Медитації

Та древня вічна ностальгія за світом справедливим, де людяність у пошані в людей, а людина реалізовує власну свободу в побудові вільного суспільства гідних особистостей. Ця ностальгія - наче терпкий присмак від того, чого ніколи не було, але без чого геть неможливо. Я розумію: утопія, ілюзія, марево. Але ж у моїй пам’яті зі самого ранку сьогодні присмак світу кращого, добрішого, вільного, справедливого. А коли є присмак, то хіба може такого світу не існувати? І хто взагалі може заборонити мені сумувати за моєю утопією, як за найреальнішою з усіх можливих реальностей? Можливо, мій реальний смуток за нею - її найбільш реальний шанс.

Кожне кохання має право на ностальгію згодом. Хіба ж не можна закохатися у світ справедливий, вільний і добрий, без війн і насилля, без в’язниць, тортур і стратегій приниження, без брутальної жадібности, ненаситности та корумпованости можновладців? Де люди спільно вміють боротися за правду й одне за одного, де кожен - безмірна, безмежна свобода, що вливається стрімким потічком у бурхливу ріку взаємної відповідальности, яка несе людські долі до моря якогось спільного добра, в якому людина не губиться, а відчуває себе вповні краплиною глобального світового океану?

Сьогодні людство не у найкращій формі. Наші мрії зблідли. Наша відвага захрипла. Наші лідери без візій і стратегій. А ми звикли, пристосувалися до фейкового людського раю. Людство ніби знову розбіглося по племенах, люди ніби вкотре згорнулися у власні мушлі, залишаючи поміж собою стерильний вакуум невикористаних іще можливостей, нездійсненої взаємодії. Можливо, саме тому стільки нудьги у нашому недовершеному світі? Ми припинили вірити у власну здатність на велике. Ми втомилися від власної людяности та її необмеженого потенціалу.

Можливо, найнебезпечніший вірус сучасности - особиста прихована мализна, що вражає нашу уяву, змушуючи забути про належність до чогось більшого і про відповідальність перед іншими за щось спільне. Ми створені бути великими - не фантазерами, а творцями - світу кращого, світу добрішого, людянішого. Я в це вірю. Як вірю в Бога, що став людиною, в Ісуса з Назарету. Я вірю в силу людяности навіть у слабких людях, як вірю в Леонардо да Вінчі, в Марію Склодовську-Кюрі, в Оскара Шиндлера та Матір Терезу з Калькути.

Дарма, що людина ще з Едему набула шкідливої звички псувати найкращі з глобальних проектів. Це не причина відмовлятися від нових. Дарма, що Ікарові не вдалося, естафету підхопив Ілон Маск. І так буде доти, доки у світі житимуть відважні люди, здатні повірити, попри свої недоліки та обмеження, у власну місію. Сьогодні люди бояться гучних слів. Соромляться великих ідеалів. Забули про висоти та глибини і все замінили Голівудом. Але є ті, хто пам’ятає, - не острови, а душі нашого спільного континенту.