Чорноморець - Візантійський неоплатонізм

Чорноморець - Візантійський неоплатонізм
Аналіз закономірностей еволюції візантійського неоплатонізму дозволяє говорити про досягнення теоретичних результатів, які є новими для релігієзнавчої науки. У світлі системного дослідження, виконаного на межі релігієзнавства та історії філософії, візантійський неоплатонізм постає як цілісна філософська традиція, еволюція якої полягала в поступовій схоластизації, що змінювалася на революційне повернення до витоків. У першому колі еволюції візантійського неоплатонізму виникли три оригінальні філософські системи: антиметафізична філософія надбуття Діонісія, філософія буття Максима Сповідника та метафізика візантійських есенціалістів VII — початку XIV століть. Ці три системи разом складають спадщину класичного візантійського неоплатонізму.
 
Відповідно до загальної логіки розвитку візантійського неоплатонізму змінювався також характер впливу на філософію Візантії античного неоплатонізму. А саме, антиметафізична філософія Філопона-Діонісія виникла під впливом анти-метафізика й агностика Дамаскія, філософія буття Максима була оригінальною трансформацією прокліанства, а візантійський неоплатонічний есенціалізм знаходився під визначальним впливом александрійського неоплатонізму та Порфирія. У XIV столітті під час інтенсивних богословських дискусій виникає особлива форма візантійського неоплатонізму — паламізм. У межах власного інтенсивного розвитку паламізм пройшов три стадії еволюції, які аналогічні до загального перебігу еволюції класичного візантійського неоплатонізму.
 
Філософська теологія Палами була спробою побудови антиметафізичної системи, що виникла під визначальним впливом ареопагітизму. Друга стадія розвитку паламізму — це філософія Каліста Ангелікуда, яка стала новим християнським прокліанством, у головних рисах аналогічним до філософської теології Максима Сповідника. Пізній паламізм зазнав схоластизації, відмовився від крайнощів раннього паламізму, набув форм есенціалізму. Таким чином, філософська й теологічна думка Візантії розвивалася в межах цих трьох типів візантійського неоплатонізму. 
 
Дискусії, викликані розходженнями між різними типами візантійського неоплатонізму, а також дискусії з прокліанством, візантійським платонізмом і томізмом, сприяли процесам схоластизації філософії та теології Візантії. Проте панування схоластичного есенціалізму не могло тривати постійно, оскільки цей тип візантійського неоплатонізму був вразливим перед зовнішніми викликами, що із очевидністю виявилося під час дискусій з платонізмом і томізмом. А тому світоглядні революції, подібні до появи ареопагітизму чи раннього паламізму були закономірним явищем, у результаті якого мали починатися нові кола еволюційного розвитку візантійського неоплатонізму.
 

Чорноморець Юрій - Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія

 
К.: Дух і Літера, 2010. — 568 с. 
ISBN 978-966-378-188-4.
 

Чорноморець Юрій - Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія - Зміст

 
ВСТУП
 
Розділ перший ВІЗАНТІЙСЬКИЙ НЕОПЛАТОНІЗМ ЯК ПРЕДМЕТ РЕЛІГІЄЗНАВЧОГО ТА ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
  • 1.1.  Стан наукового опрацювання проблеми
  • 1.2.  Характеристика джерельної бази роботи
  • 1.3.  Методологічна основа та принципи дослідження
Розділ другий ФОРМУВАННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО НЕОПЛАТОНІЗМУ У ТВОРАХ ЙОАНА ФІЛОПОНА (ДІОНІСІЯ АРЕОПАГІТА)
  • 2.1.  Філософські пошуки Йоана Філопона в ранній період творчості
  • 2.2.  Пропедевтика до онтології Ареопагітик у трактатах «Про небесну ієрархію» та «Про церковну ієрархію»
  • 2.3.  Філософська теологія трактату про «Божественні імена»
  • 2.3.1.  Загальні принципи філософської теології Ареопагітик
  • 2.3.2.  Учення Діонісія про Божу Діяльність як Причину-Благо-Промисел і Буття
  • 2.3.3.  Деконструкція релігійних, теологічних та філософсько-ідеалістичних понять про Бога
  • 2.4.  Практична філософія «Містичної теології» та «Листів»
  • 2.5.  Філософська теологія полемічних трактатів Йоана Філопона «Проти Прокла», «Проти Аристотеля», «Про створення світу»
  • 2.6.  Теологія пізнього Філопона
Розділ третій ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ МАКСИМА СПОВІДНИКА — КУЛЬМІНАЦІЯ РОЗВИТКУ ВІЗАНТІЙСЬКОГО НЕОПЛАТОНІЗМУ
  • 3.1.  Максим Сповідник — автор оригінального богословсько-філософського вчення
  • 3.2.  Філософська теологія Максима Сповідника
  • 3.3.  Неоплатонізм Максима Сповідника в ллооггііцціі
  • 3.4.  Неоплатонізм Максима Сповідника в космології: трансформація вчення Прокла про еманацію
  • 3.5.  Неоплатонізм Максима Сповідника в антропології 
  • 3.6.  Неоплатонізм Максима Сповідника в філософії історії
Розділ четвертий ВІЗАНТІЙСЬКИЙ НЕОПЛАТОНІЧНИЙ ЕСЕНЦІАЛІЗМ КІНЦЯ VII — ПОЧАТКУ XIV СТОЛІТЬ
  • 4.1.  Виникнення візантійського неоплатонічного есенціалізму
  • 4.2.  Есенціалізм Йоана Дамаскіна
  • 4.3.  Кризи візантійського есенціалізму: дискусії про ікони та містична теологія Симеона Нового Богослова
  • 4.4.  Розвиток візантійського неоплатонічного есенціалізму в системі вищої освіти IX–XIII століть
Розділ п’ятий ПАЛАМІЗМ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ВІЗАНТІЙСЬКОГО НЕОПЛАТОНІЗМУ
  • 5.1.  Філософська теологія Григорія Палами як перший етап розвитку паламізму
  • 5.2.  Вчення Каліста Ангелікуда як другий етап розвитку паламізму
  • 5.3.  Криза філософської теології паламізму та формування пізньовізантійського християнського аристотелізму
Висновки та узагальнення
Умовні позначення
Бібліографія: першоджерела
Бібліографія: дослідницька література
 

Чорноморець Юрій - Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія - Вступ

 
Актуальність заявленої теми зумовлена відсутністю комплексних досліджень еволюції візантійського неоплатонізму — процесу, що визначав елінізацію християнської теології та розвиток релігійної філософії Візантії в VI–XV  століттях. Вивчення феномену та еволюції візантійського неоплатонізму в сучасному релігієзнавчому та історико-філософському дискурсі може перейти на новий теоретичний рівень, на якому можливим стає комплексний концептуальний підхід, що охопив би візантійський неоплатонізм як цілісне філософське й богословське явище. Відкриття візантійського неоплатонізму як специфічного різновиду релігійної філософії дає релігієзнавцям ключ для розуміння розвитку православної теології впродовж століть.
 
Адже православна теологія Візантії й до сьогодні є головним джерелом православного богослов’я. У ХХ столітті православна теологія загалом набула форми неопатристики, маючи на меті синтез вчення отців IV–XV століть із сучасною ідеалістичною філософією. Візантійська філософія і теологія багато століть визначали характер української філософської культури та здійснювали потужний вплив на богословську традицію України. До спадщини отців християнського Сходу зверталась католицька теологія ХХ століття в пошуках джерел власного оновлення. Сьогодні католицькі й православні теологи в спадщині християнської античності та Візантії шукають основу для теорії та практики католицько-православного діалогу й відновлення церковної єдності.
 
Потреба утвердити богослов’я як одну з філософських спеціальностей в Україні зумовлює гостру актуальність проблематики методології богослов’я загалом і візантійського досвіду розвитку філософської теології в межах християнського неоплатонізму зокрема. Цей досвід є унікальним, оскільки дає величезний конкретний матеріал з проблематики співвідношення теології й філософії, теології й антропології, теології й космології, теології й логіки, теології й теорії пізнання. Окремо слід зазначити актуальність візантійського неоплатонізму у зв’язку з багатостороннім його впливом на загальну європейську традицію теології та філософії. Різні аспекти візантійського неоплатонізму справили вплив на філософію Еріугени, на латинську схоластику і «старої логіки», і «нової логіки», на величний синтез Томи Аквіната, на німецьку містику. За всієї широти впливу візантійський неоплатонізм — це унікальне явище історії релігійної думки в найрозвиненішій православній культурі середньовіччя. Релігієзнавче вивчення візантійського неоплатонізму та його еволюції є важливим завданням для науки загалом.
 
Від створення й оприлюднення Ареопагітик візантійський неоплатонізм визначав не лише філософію, а й теологію Візантії. Ідеал філософської теології, який висунув Прокл, найперше привабив Йоана Філопона (490–575), який написав, окрім Ареопагітик, ще цілу низку філософських і теологічних трактатів. Створена ним філософсько-богословська система містила вчення про Бога, богопізнання, космологію, антропологію, теорію християнської пайдеї. Тексти Йоана Філопона, особливо Ареопагітики, стали взірцем для всіх наступних візантійських неоплатоніків.
 
Вершинним досягненням візантійського неоплатонізму була богословська-філософська система Максима Сповідника (580–662), якого дослідники називають «Томою християнського Сходу». Бого словська і філософська спадщина цього мислителя стала предметом найбільшої кількості досліджень у другій половині ХХ століття. У богослов’ї Максима Сповідника православні та католицькі мислителі намагаються відкрити глибинні закономірності, притаманні православній теології загалом. А вже сучасникам і наступникам Максима Сповідника було неможливо зберігати такий рівень філософського й теологічного мислення внаслідок закриття Александрійської школи неоплатонізму. Візантійський неоплатонізм Анастасія Синаїта, Йоана Дамаскіна, Фотія, Михайла Псела, Миколая Мефонського, Никифора Влеміда та Григорія Кіпрського був загалом простішим і схоластичнішим різновидом філософії.
 
Аналіз цього ґатунку візантійського неоплатонізму важливий уже тому, що він панував у православній богословській і теологічній думці від кінця VII до початку XIV століття. Під час бурхливих теологічних дискусій XIV і XV століть візантійський неоплатонізм вийшов на нове коло розвитку. Виникла особлива його модифікація — паламізм. Варто зазначити, що вчення самого Палами багато в чому є аналогічним до філософії Ареопагітик, вчення найталановитішого з його послідовників Каліста Ангелікуда типологічно подібне до філософської теології Максима Сповідника. Паламізм кінця XIV і XV століть прагне до формування простішого і схоластичнішого вчення, що відображене в творах Феофана Нікейського, Миколи Кавасили, Марка Ефеського, Геннадія Схоларія.
 
Закономірності розвитку філософської теології візантійського неоплатонізму можуть бути ключем до розуміння закономірностей розвитку православної теології загалом. Має сенс твердження, що еволюція, яку можна виявити в історії візантійського неоплатонізму, може бути типовою для будь-якої християнської теології та релігійної філософії. Принаймні дослідження еволюції візантійського неоплатонізму відкриває нові можливості для релігієзнавчого аналізу закономірностей розвитку християнської теології та релігійної філософії і навіть для прогнозування можливих шляхів розвитку сучасної християнської думки.
 
 

Категории: 

Ваша оценка: от 1 до 10: 

Ваша оценка: Нет Average: 10 (4 votes)
Аватар пользователя Андрон